fbpx
Історії з життя
Так, це величезний гріх і колись я можливо і пошкодую про це. Але зараз склались так обставини, що я не можу вчинити інакше

Я безмежно кохаю свого чоловіка.

І коли виходила заміж, кохала, і зараз, коли минуло п’ять років, мої почуття до нього лише зросли.

Я милуюся ним, коли він поруч, думаю про нього постійно, коли він на роботі чи ми на відстані з якихось інших причин.

Він для мене у всьому авторитет, його слово завжди головне і вирішальне.

Я люблю його голос, почуття гумору. Люблю його за те, що з ним завжди цікаво, а ще за те, що він чудовий батько нашому синочку.

Він знає вихід із будь-якої скрутної ситуації, вміє заспокоїти всі мої тривоги і негаразди, підняти настрій, якщо я навіть зовсім стомлена і знесилена.

Він непогано заробляє. А двері нашого дому вдень і вночі відкриті для рідних і друзів.

Біля нього затишно, тепло, спокійно, надійно.

Він мій захист, моє сильне плече. Він – мій Всесвіт. Вірніше – половина мого Всесвіту…

Чотири роки тому дещо сталося.

Чотири роки тому він на півроку поїхав у відрядження, від якого не можна було відмовлятися, бо воно мало принести і принесло і заробіток і просування по службі.

Я благословила його і відпустила, хоч і не просто те було: синочок 6 місяців як з’явився, ми в нашому місті самі, без рідних, вони мешкають в інших містах і селах. Тож все по господарству лягло на мої плечі, плюс маленька дитина.

Майже все.

Бо треба віддати належне: допомагав мені частенько у домашніх справах, особливо коли щось ламалося, не ладилося там, де жінка не може тому дати ради, де потрібні чоловічі руки, брат-близнюк чоловіка.

Він якраз розлучився на той час, діток своїх не мав, тож міг приділити увагу нам, своїм родичам.

Приїздив, коли я дзвонила і просила про допомогу, на свята, або просто, коли мав можливість, заскакував погратися з маленьким племінничком. Я ж в цей час могла вийти у справах в місто, зробити щось у квартирі.

Та й взагалі і йому, і мені ставало тимчасово не так самотньо. Розмовляли, підтримували одне одного. Звісно, ми обоє, не тільки я, а й чоловік, були вдячні йому за турботу про нас.

Іноді він лишався в нас переночувати, я вкладала малого, а ми вечеряли, дивилися телевізор, дзвонили чоловікові. Чекали його з нетерпінням разом.

Я дивилася на його брата, і щось починало робитися всередині, щось непоясниме.

Такі знайомі риси, рухи, жести… Але в той же час – інший характер, інший склад розуму, інші вподобання у всьому, від фільмів і книжок до їжі, музики, різні інтереси, цілі, мрії. Однакові риси, але різна міміка, дуже схожі очі, але зовсім різний погляд. Майже не схожі голоси, але такий однаковий сміх.

Одного разу, я й сама не зрозуміла, коли, як і чому, сталось все, що сталось. Все в нас по-іншому, не так, як в мене з чоловіком. Це як паралельне життя.

Вони обоє – моє повітря, мої душа і думки. А я, мабуть, їх.

Вони дві половинки мого цілого Всесвіту.

Можливо, це величезний гріх, але інакше я не можу.

Так триває вже четвертий рік.

Чоловік ні про що не здогадується, ми обоє все для цього робимо, тримаємо нашу таємницю за мільйоном замків.

Але припинити зустрічатися не можемо. Брат чоловіка знає, що я дуже кохаю батька свого сина, що я з ним щаслива. Але знає, що і без наших зустрічей я не можу. І він також.

Нікого іншого в нього відтоді немає, говорить, що не може когось, крім мене, покохати. І я почуваюся винною, що він сам, що через мене не може влаштувати своє життя.

Я прийму, якщо він відмовиться від наших стосунків, але сама перша їх припиняти не стану: бо не вистачає сил, бо – кохаю. Обох.

Я щаслива у своєму Всесвіті. А що буде далі – нехай Небо вирішує.

Автор: Олена К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page