Настав нарешті той благодатний момент, коли діти перестали мамкати, я вийшла з кухні, наче на нову землю, оглядаючись та дивуючись. Так, тиша без дітей, які випурхнули вчитися дивувала. Дивував і чоловік, вірніше його спина до мене, його буркання замість розмови.
Дивувало, що на роботу йду з цікавістю, бо там хоч дізнаюся щось про навколишній світ.
Здивувало, що не знаю, чого я хочу від життя, колись думала, що буду пурхати на каблуках, і таки купила, взула вдома, пройшлася до вхідних дверей, геть скинула та взула на низькому. Комусь з дітей віддам.
Ще більше здивувало, що почала тепліше відноситися до свекрухи, видно, стала в один вік з нею тодішньою, уявила, як мій син приводить якесь дівча знайомитися, а вона ж нічого не вміє.
Вирішила їй зателефонувати та погомоніти.
– Щось сталося?, – спитала вона.
– Та ні, просто телефоную, як ви там?
– Та що я? Встала з ліжка і вже радість. Як там Тарасик?
Тарасу сорок шість років, він так пишається тим, що до нього на роботі звертаються на ім’я та по-батькові, а для неї він Тарасик з кучериками, десь чотирирічний, їй-бо.
– Все з ним добре, – кажу.
– Як добре. Коли ти його вдома тримаєш, ніде не відпускаєш до матері, – почала свекруха і я одразу згадала, чому ми не ладнали.
Поклала слухавку. В хаті дзвеніла тиша, чоловікова спина і цокання годинника.
Здавалося, що я сплю і я зараз прокинуся двадцятирічною дівчиною та побіжу розказувати подружкам, як я їй наснилася.
Справді, якби я наснилася собі двадцятирічній? Що б сказала?
Колись я мріяла про одяг, про взуття нове, про сумку гарну, але не могла собі дозволити це купити. А тепер можу купити, але не хочу таке носити.
– Тарасе, – почала я до чоловіка.
– Угу, – відказав він.
– Тарасе, а чого ти хочеш від життя?
– Що вже сталося?, – обернув до мене чоловік своє невдоволене обличчя.
– Що ти хочеш?
– Їсти? Деруни хочу.
– Ні, в житті що хочеш?
– На рибалку.
– Зрозуміло, а від нас з тобою що би хотів?
– Відчепися. Вже з подругами була на каві? Накрутили тебе?
Махнула рукою. Не була я з подругами на каві, бо подруги так само сидять в порожніх квартирах і дивуються, що так голосно тіктакає годинник.
Задзвенів телефон. Свекруха.
– Слухай, то коли до мене прийде Тарасик? Я дуже хочу його побачити.
– Ви тільки це хочете від життя?
– А що ще я можу хотіти, – здивувалася свекруха.
– Не знаю, щоб це відбулося якось незвично.
– Яке незвично? Я б йому дерунів напекла. Ти йому скажи.
– Добре. В неділю прийде.
– Чудово. Дякую тобі!
– Нема за що.
Я поклала слухавку і сказала чоловікові:
– Мама тебе чекає в неділю.
– Я не можу. Я зайнятий, домовився з друзями піти на рибалку.
– Тоді сам їй про це скажи, – відказала я втомлено і пішла спати.
Сон не йшов. Я уявляла свекруху, яка напекла цілу гору дерунів, чекаючи на сина і мріючи лише про одне – нагодувати його і приголубити. А у нього рибалка чи зустріч, чи ще що. Тарас піде, але буде заглядати на годинник і не слухатиме матір. Думатиме про щось своє.
Пройдуть роки, вона буде пам’ятати, як він з апетитом їв і забуде скільки разів глипав на годинник. А Тарас буде казати, що бував у матері. І все.
Коли ж її не стане, то буде казати, що я їм бачитися не дозволяла. Це буде виправданням для його байдужості.
– Слухай, Тарасе, ти знаєш, що у матері твоєї ювілей?, – спитала я його зранку.
– Справді?, – він щиро здивувався, адже не знав, коли в мами день народження без мого нагадування, – хіба він не навесні?
– Це день народження, а от вона святкує коли ти школу закінчив, коли інститут, влаштувався на роботу, почав носити бороду і так далі. Так от, у неї дуже важлива чергова дата, коли ти розв’язав свій пупчик, я вже забула скільки років тому і я думаю, що вам варто її відсвяткувати в ресторані.
– Ти жартуєш з мене?
– Ні, не жартую. На неділю бронюй столик і ще й мамі квіти не забудь купити.
Свекрусі я сказала, що син її запрошує на зустріч в ресторан.
– Я проти аби він гроші витрачав, але він вперся, – кажу я.
– Для рідної матері йому нічого не шкода. А я у нього заслужила!, – погодилася свекруха.
Я спеціально так сказала, бо вона б тряслася над його гаманцем і зроду б не проміняла свою кухню на ресторан.
Зате потім хай розповідає своїм дівчатам, як там було гарно, але зовсім не так смачно, як у неї, але її син може собі таке дозволити.
Та й Тарас запам’ятає, як мама була рада вийти в люди з сином.
Вона мені потім подякувала в своїй манері:
– Дякую. Нарешті ти все розумієш.
Не знаю, себе я ще не розумію. Не знаю, чого мені треба для щастя. А ви вже визначилися з тим, чого хочете від життя?
Автор Ксеня Ропота
