— Мамо?! — Я розчинила двері так різко, що ледь не зачепила ними стіну, і мої очі розширилися від подиву, бо на порозі, наче привид з минулого, стояла моя мати, Ольга Петрівна, хоча годинник на стіні вперто показував чотири години ночі — той самий час, коли весь світ, здається, поринув у солодкий спокій, а не стоїть з валізою посеред коридору.

— Привіт, моя люба донечко! — з такою теплою, але водночас настирливою інтонацією вигукнула мама, міцно обіймаючи мене, ще сонну і розгублену, і, м’яко, але впевнено відсуваючи вбік, ступила всередину квартири, наче це був її власний дім, а не наш з Романом.

— Кохана, хто там прийшов о цій порі? — пробурмотів Роман, мій чоловік, виходячи з спальні в піжамі, протираючи очі долонею, і, побачивши тещу, завмер на мить, ніби намагаючись зрозуміти, чи це реальність, чи просто химерний сон, що навіявся від втоми.

— Вітаю тебе, зятю! — радісно помахала рукою Ольга Петрівна, ніби ми всі зібралися на святковий сніданок, а не посеред ночі. — Ходімо-но, допоможи з валізою, бо таксист уже, мабуть, нервує.

— Куди саме йти? — здивовано перепитав Роман, намагаючись зібрати думки в купу, бо його мозок ще не встиг прокинутися повністю.

— Надвір, звісно ж, куди ще, — з легким докором у голосі відповіла теща, але відразу ж додала без жодного натяку на образу. — Романчику, за ці пів року ти, здається, трохи розсіяним став, чи не так, Софіє? Я завжди казала, що розум має працювати не гірше за руки, а то хто оцінить твої ці стільці та шафи?

— Як вам відомо, я виготовляю не лише стільці, а й будь-які меблі на замовлення, — образився Роман,   — І ви, шановна теще, вже три роки користуєтеся моїми меблями.

— Так-так. Але полиці в тому комоді вже трохи хитаються, а поверхня вкрилася подряпинами.

— Полички інколи потребують підтягування гвинтів, а стільниця не розрахована на гарячі каструлі без підставки! — обурився Роман, згадуючи той випадок, коли теща поставила киплячу сковорідку прямо на дерево.

— У мої часи каструлі ставили куди завгодно, і нічого не траплялося. Були в мене меблі з радянських часів, такі міцні, на віки. А що ти тут понавиробляв. Та й куди ямала кастрюлю поставити якщо несла її на балкон?

— То чому ж ви не замовили в якійсь солідній фірмі? Я ж вашу спальню через пів країни віз! — Роман згадав, скільки нервів коштувала та поїздка з вантажем.

Я стояла там, у коридорі, ще в нічній сорочці, і відчувала, як ситуація виходить з-під контролю, бо це була лише перша хвилина її приїзду, а вже почалися взаємні закиди, які могли перерости в щось серйозніше. Мені хотілося втрутитися, але слова застрягли в горлі, бо я знала: мама завжди мала останнє слово.

Все почалося кілька місяців тому,  “Мамо, твоя спальня виглядає так, ніби її не чіпали з дев’яностих, — казала я їй по телефону. — Треба щось міняти, бо ти ж там одна, а зручно має бути в усьому”.

Вона, звісно, відмахувалася: “Доню, я звикла, і гроші на вітер кидати не збираюся, краще на продукти витрачу”. Але я не здаватися, бо знала, яка мама ощадлива, і вирішила, що ми з Романом подаруємо їй нові меблі для спальні — шафу, ліжко з тумбочками, все в одному стилі, щоб вона відчула турботу.

— Я переконала маму на ремонт, — поділилася я з Романом одного вечора, коли ми сиділи на кухні за чаєм. — Але ти знаєш, яка вона: шкода кожної копійки на щось нове.

— І що ти пропонуєш натомість? — запитав він, піднімаючи брову, бо вже передчував, куди хилить розмова.

— Зробимо подарунок — повний комплект для спальні. Ти ж майстер, Романчику, твої руки творять дива! Я так пишаюся тобою перед мамою, а вона все сумнівається в твоїх навичках.

— Саме через це я й не хочу братися за меблі для тещі. І тим паче безкоштовно!

— Романе, це ж моя мама. Вона заслуговує на найкраще. І ти зможеш довести, що твої руки справді золоті.

— А доставка? Уяви, скільки це коштуватиме — від нашого міста до Одеси?

— Я вже поміркувала про варіанти, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Можна знайти попутний транспорт, домовитися з водієм вантажівки, або через сервіс оголошень з доставкою.

— Ніхто не візьме на себе таку відповідальність за чужі меблі.

— А якщо через сайт з вживаними речами? Там доставка інколи за акцією майже безкоштовна, вся логістика на них.

— Як ти це уявляєш на практиці?

— Розмістимо оголошення про продаж спального гарнітура з доставкою. Мама ніби “купить” його у нас через сайт, замовить доставку до Одеси .

— Оце так ідея, — Роман почухав потилицю, вагаючись, але я знала, що мама мала ювілей, і це був ідеальний привід.

— Тож обирай: або даруємо 15 000 гривень на меблі, або сам гарнітур. Але ти знаєш, скільки коштує якісний комплект.

Роман стояв перед вибором, бо зайвих грошей у нас не було, а в його майстерні якраз лежали невикуплені елементи — шафа з дрібними дефектами, тумбочки, що не підійшли за розміром попередньому клієнту, але колір був ідеальним.

Він вирішив доопрацювати: додати висувні ящики для білизни, полиці для книг і дрібниць, перетворити все на затишний спальний куточок, де мама могла б зберігати свої светри, подушки та сімейні альбоми.

“Може, й не ідеально, але краще, ніж старі скрипучі шафи”, — погодилася я, оглядаючи ескіз, який Роман намалював на аркуші. Він швидко все доробив, додав ще одну тумбочку з м’яким закриттям, і витрати вийшли мінімальними — десь 5000 гривень на матеріали. Залишилося лише доставити.

Але доставка стала справжнім випробуванням: Роман пакував меблі в плівку, домовлявся з перевізниками, нервував через кожну затримку, і коли мама нарешті отримала все в Одесі, то знайшла, до чого причепитися — “полички не на тому рівні, а ручки блискучі надто”.

“Романе, не мрій, а рухайся!” — різко повернула його до реальності мама. — “Поки таксист не накрутив нам за простій!”

“Мамо, ти не сама приїхала?” — обережно запитала я, відчуваючи, як серце стискається від передчуття.

“Звісно, ні! Зі мною мій чоловік”.

Василь Іванович — так вона називала свого партнера, хоч офіційно вони не реєстрували шлюб.

“Ви до нас у гості? Чому не попередили заздалегідь?”

“Я дзвонила разів десять. Ви завжди зайняті. Ну, це зрозуміло, хто не хоче — той завжди знайде справи”, — пробурчала мама, закотивши очі.

“То ви надовго?” — повторила я, намагаючись не показати паніки.

“Поки не знаю. А що, доню, тебе так виховували? Мати ледве переступила поріг, а ти вже питаєш, коли вона піде?”

“Вибач. Я ще не прокинулася. “.

“Вмикай чайник, Софіє”.

Я зітхнула глибоко, бо мама була жінкою з характером, звикла керувати всім — спочатку батьком, якого вже давно не було, потім мною та Романом, а її партнер Василь Іванович теж любив розпоряджатися, не церемонився з вказівками.

Цей несподіваний приїзд став для мене справжнім шоком, але я сподівалася, що це ненадовго, протерла очі, накинула халат і попленталася на кухню готувати сніданок.

“Софіє, вони довго гостюватимуть?” — тихо запитав Роман, заглядаючи до мене на кухню, де я вже різала хліб.

“Не знаю. Мама нічого точного не сказала”.

“І що тепер робитимемо?”

“Прийматимемо гостей, — зітхнула я. — А ти куди?”

“На роботу”.

“О четвертій ранку?!” — здивувалася я, бо знала, що майстерня відкривається о восьмій.

“Так, у мене купа незакінчених справ. — пробурмотів він, натягуючи куртку на піжаму. — Бувай, люба. Побачимося ввечері”.

Я похитала головою, сподіваючись на підтримку від чоловіка в цій ситуації з нежданними гостями, але Роман обрав тактику уникнення, тихо зачинивши двері за собою.

“Вітаю!” — пролунав голос Василя Івановича на кухні, коли я місило тісто для млинців. — “А що в нас на сніданок?”

“Млинці з сиром, омлет, ковбаски і сирники з сметаною”.

“Скільки яєць поклала в омлет?” — він зазирнув через моє плече,  наче шеф-кухар.

“Вісім.”

“Мало! Зроби дванадцять. Я люблю, щоб було ситно і поживно”.

Я кивнула і додала ще яйця, відчуваючи, як терпіння починає танути.

“А є копчена риба чи овочі свіжі?”

“Ні, не встигла купити”.

“Як же ви не підготувалися до приїзду матері? — здивувався він, але потім пом’якшав. — Гаразд, і так зійде, не будемо прискіпуватися”.

“Софіє! Де мої капці?!” — долинув крик мами з кімнати. — “І халат мій ніде не бачу.”

Я почервоніла, бо нещодавно Роман переконав мене викинути її старі, пошарпані капці, які вже розвалювалися, а халат, що вона любила, я порізала на ганчірки для прибирання.

— Будь ласка, приміряй цей новий, я спеціально купила для тебе, думаючи про твій приїзд, — трохи прикрасила я, біжучи до шафи. — Ось, подивися, м’який і теплий.

— Не впевнена, що мені сподобається.

— Одягни, зелений колір пасуватиме до твоїх очей, додасть свіжості.

Мама поміркувала, поправила зачіску з кокетливим жестом і одягла халат. На щастя, він сів ідеально, і вона навіть посміхнулася.

“Софіє! Ти хочеш, щоб ми їли вугілля?!” — вигукнув Василь Іванович, коли я відволіклася на мамин крик. — “Млинці вже підгорають, вся сковорідка в диму!”

Я кинулася до плити — слова були перебільшені, але ще мить, і справді могло так і статися.

Після сніданку мама відразу взялася оглядати нашу кухню, відкриваючи шафки одна за одною.

— От бачиш, на тещу пошкодував, — пробурмотіла вона, грюкнувши дверцятами. — У вас фурнітура преміум, а нам зять поставив найдешевшу…

— Мамо, тоді були проблеми з постачанням. Ти ж пам’ятаєш…

— Не розумію. У майстра меблів що, немає запасів на такі випадки?

— Не було. Все пішло на клієнтські замовлення.

— Зрозуміло, клієнтам — найкраще, а тещі — обрізки.

— Мамо, Роман робив усе можливе.

— Так, я щодня бачу його “можливе”.

— У нього жодного негативного відгуку. Всі задоволені.

— А куди скаржитися? Я перша напишу, але не остання! — вигукнула мама.

— І я додам свій коментар, — підтримав Василь Іванович. — Я ж теж користуюся тими меблями.

— Чаю долити? — запропонувала я, намагаючись змінити тему на щось нейтральне.

— Доливай. Бачиш, чашки в вас малі. Не шкодуй заварки.

— Чай нині дорогий, а з таким “щедрим” зятем не розгуляєшся, — відрізала мама.

Мені було важко чути ці закиди на адресу Романа, але сперечатися з мамою та її партнером я не наважувалася, просто мовчки прибрала посуд і вийшла з кухні, відчуваючи, як голова починає гудіти від напруги.

— Візьми сьогодні відгул. Нам треба багато купити, а на таксі не наїздимося, — гукнула мама мені навздогін.

— Сьогодні не вийде, вибач. Освойтеся, звикніть до нашого ритму. Післязавтра в мене вихідний, повезу вас куди скажете.

— У вихідні черги скрізь, і ціни завищують.

— Це міф. Наше містечко маленьке, різниці не відчуєте.

Того дня я прийшла на роботу раніше за всіх, бо вдома атмосфера була нестерпною, наче повітря насичене напругою. Але зосередитися не вдавалося — мама дзвонила безперервно: “Де цукор стоїть?”, “Як увімкнути музику в ванній?”, “Де Роман тримає свої інструменти?”, “Як працює мікрохвильовка?” — і це лише частина.

А ближче до обіду пролунав дзвінок з вимогою:

— Я спекла пиріг з яблуками, зараз час вечері. Сподіваюся, ви з Романом приєднаєтеся…

— Мамо, ми на роботі! Вибач, але не вийде.

— Мати приїжджає раз на століття, а ти не можеш виділити час на вечерю, — почала вона свою улюблену мелодію переконання, і я здалася, пішла з роботи раніше.

Вдома мама сиділа з виглядом ображеної, тримаючи в руках чашку чаю.

— Ось до чого доводить дочка матір! — почала вона драматично.

— Мамо, без театру. Де твій пиріг? Я зголодніла.

— Так і має бути. А чоловік де? Вже наївся і відпочиває?

— У нього в майстерні зв’язок поганий. Велике замовлення.

— Зрозуміло, ці “замовлення”… Мабуть, десь розважається.

— Мамо!

— Що “мамо”? Не розумію, чому ти з ним?

— Ми кохаємо одне одного.

— Кохання таке, що він зранку тікає і телефон вимикає?

Я промовчала, бо не могла зізнатися, що Роман утік не від мене, а від мами з її вказівками, і спеціально вимкнув звук, щоб мати спокій.

“Давайте вечеряти разом удвох з Софією”, — запропонував Василь Іванович. “Якщо чекати всіх, то й самі зголодніємо”.

Ми сіли за стіл, я дістала пиріг, розрізала на шматки, аромат яблук і кориці наповнив кімнату.

“Після вечері поїдемо в супермаркет?” — запитала я обережно.

“Звісно”, — кивнула мама, і я піддалася, бо робота вже відпустила мене.

На щастя, шопінг не затягнувся надовго — мама з Василем Івановичем пішли самі, а я чекала вдома.

“Що це в тебе?” — здивувалася я, побачивши в руках партнера мами велику раму з картиною.

“Пейзаж морський, — відповіла мама. — Хочу повісити замість вашого портрета з весілля”.

Я підняла брови в подиві.”Ні, мамо. Наш портрет залишиться. Якщо картина така гарна, забери її до себе”.

Мама образилася і замовкла, але я запропонувала компроміс.

“Добре, повісимо поруч. Коли Роман прийде, попросимо допомогти”.

“Коли він з’явиться?”

“Ввечері”.

“Але вже вечір”.

“Так, але ще не пізно”.

“Так, я вже хочу відпочити”, — сказав Василь Іванович і пішов у кімнату.

Гості лягли після вечері, а я взялася за прибирання, витираючи кожну крихту, щоб уникнути нових закидів.
Роман повернувся пізно, втомлений.

“Вони поїхали?” — з надією запитав тихенько.

“Ні, сплять”.

Наступного дня гості мій чоловік знову втік на роботу із самого ранку а я отримала порцію критики від мами і від її вічно невдоволеного кавалера. Тепер їм не подобалось усе. Вода не така, сусіди вночі дверима грюкали, а зранку тролейбус гудів. Я не витримала:

“Мамо, коли ви плануєте назад?”

“Ми вирішили пожити в вас”, — ніби між іншим сказала мама.

“Як це?” — злякалася я.

“Що незрозуміло? Роман погано впливає? Ти гірше чуєш?” — пожартувала вона.

“Скільки саме?”

“Скільки знадобиться”.

“Мамо, серйозно. Нам потрібна ясність”.

“Ми приїхали на невизначений термін. Можливо, назавжди”.

“Що?!” — не повірила я своїм вухам.

“Від тебе й не чекала розуміння”, — усміхнулася мама.

“Мамо!”

“Що ‘мамо’? Ми маємо ображатися, що нас не раді бачити?”

“Ми раді… Але не чекали спільного проживання. Кожна сім’я має свій простір”.

“Звідки в тебе таке ділення?”

“Не сварімося. Чому переїзд? Тобі ніколи не подобалася наша місцевість”.

“Тепер подобається. Смаки змінюються. І тут дочка, а там — порожнеча”.

“А тітка Марина?”

“Вони теж планують перебратися”.

“До нас?!”

“Ні. На час, поки продадуть квартиру…”

“Ти продала свою квартиру?!” — ахнула я.

“Моя квартира. Я вирішую. Там уже орендарі”.

“Продайте і купіть тут”.

“Хто в нашому віці буде продавати купувати і все з нуля починати. Совість май. Ти моя донька і повинна мене доглянути.”

” Мамо тобі 55 немає, яке доглянути? Ти мене вибач, але я тебе до себе заберу уже коли ти й ложки не будеш мати сили тримати, а доти я житиму окремо і своєю сім’єю, а не з тобою і твоїм кавалером”

“От так, мамі в очі кажеш? – підскочила вона, – Я не вірю просто, – і схопилась за серце”

“Тлбто ти її тільки забереш? – раптом втрутився мамин кавалер, – Ми чоловік і жінка ти і мене повинна догледіти”.

Тут уже я не витримала і запитала чи бува він не жартує, бо я не маю наміру за чужим дядьком доглядати ні зараз, ні через 30 років.

Зрештою, мама поїхала додому разом зі своїм кавалером. Сказала, доки я не вибачусь, то й спілкуватись вона зі мною не буде. А мені смішно: за що я мушу вибачатись?

Головна кратинка ілюстративна.