Син мій одружений на Оксані вже сімнадцять років, я була рада, що вона дівчина сільська, будуть краще один одного розуміти і на старості переїдуть до нас жити в село, щоб нас глядіти. а як інакше, коли мій Василько – одинак, а в Оксани ще є сестра. А тепер вже й не знаю чи я хочу на схилі літ таку жінку коло себе мати та перед сусідами червоніти.
Так от, захтіли молоді дуже жити в місті, тому ми з її батьками скинулися та купили їм однокімнатну квартиру. Я тоді була не дуже задоволена, адже у нас велика хата, чого в селі не жити, а в місто доїжджати. Тим більше, що то якісь п’ятнадцять кілометрів?
Та й не думала, що вони в місті так довго протримаються, адже фінансову сторону ніхто не відміняв. Проте, мій Василько хлопець працьовитий, зміг заробити на двокімнатну квартиру, все там облаштувати, Оксана нам двох онуків подарувала, але зараз вони вже дорослі, тому вона й працює, але що там тієї роботи – чаї ганяє цілий день.
А потім прийде та до нього, що вона втомилася.
– Давай підемо кудись їсти або піди купи пельмені, – каже вона йому, а син мені те все переказує, коли в мене борщі наминає: «Мамо, Оксана ніколи так смачно не приготує, як ви».
Отака паньоха. А знаєте, чого син до мене приїхав без неї? Бо вона втомилася! Та й коли приїздить, то думаєте працює так як треба? Ні, все за нею треба переробляти та вчити, наче маленьку.
– Сину, у нас сьогодні празник, приїдьте з дітьми. Я всього наготую, посидимо.
– Мамо, Оксана не може, бо їй зранку на роботу.
– То ви приїдьте, – навіть втішилася я, бо нащо мені її скислої міни?
І ось приїхав син з дітьми, я вже всього наготувала, встигла й до церкви піти. Помолитися за всіх нас, за нашу родину і мир, господарку обійти, обід покласти, далі на гостей стіл накрити, щоб як будуть після обіду ходити, щоб у мене все було готове, кручуся отак, сісти нема коли, як тут чую ту розмову, то мало тарелі не впустила!
– А що ти сьогодні робила, – питає Оксану мій син.
– Та як що? Ні хвилини не мала спокою: закинула прати постіль з усіх ліжок, всюди пропилососила і тепер ще маю підлогу помити та вже не маю сили. От лежу і відпочиваю.
Ви чуєте? В святу неділю, в велике свято вона взялася прати та пилососити! То нема на то суботи чи буднього дня? Та як так Бога гнівити? Та я годинами на колінах стою випрошуючи в Бога доброї долі для онуків і сина, а вона оцими вчинками все перекреслює!
– Тепер, сину, ти бачиш, чого вам так ведеться? То діти прислабли, то тобі машина поламалася, то поломки всякі в хаті? Як твоя жінка не шанує дня святого, не шанує нічого, окрім своєї ліні, то так і є.
А він нічого не сказав! Та я не знаю, якби у мене сох одяг в неділю, то би про мене вже по селу носили. Та я мала недопране нести на горище аби там сохло, лиш би в неділю не стояло на видноті А тут ще й хвалиться таким та просить аби її пожаліли, бо вона он як трудиться, бджілка така.
І що ви думаєте, якби вони тут з нами жили, що вона б по-іншому чинила? Не думаю, як вона така привчена, що то нормально і то жінка з села і порядки наші знає. Отакий маю клопіт і не знаю, що з тим робити.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
