“Так я що мені тепер робити?” – стояв чоловік і кліпав очима розгублено, – “Я ж не можу от так просто зателефонувати і сказати, що більше не приїду? Лідо, ну ти ж знаєш ситуацію, так завжди було. ну чого ти старе вигадуєш?”

“Так я що мені тепер робити?” – стояв чоловік і кліпав очима розгублено, – “Я ж не можу от так просто зателефонувати і сказати, що більше не приїду, а вони вже речі складають? Лідо, ну ти ж знаєш ситуацію, так завжди було. Ну чого ти старе вигадуєш?”.

Я ж стояла в коридорі і дивилась на свого чоловіка ледь стримуючись і намагаючись говорити якомога спокійніше:

— Батькам ти телефонувати не будеш більше узагалі. Не розумієш? Ти навіть пояснювати нічого не зобов’язаний. У тебе є брат. От до нього хай і звертаються. Чи у них відносини не ті? Як, що давати, так йому, а вже коли догляд потрібен так до нас?

Ой, стосунки із родиною чоловіка у мене не склались одразу. Я вже при першому знайомстві стала свекрусі не така, бо ж щиро здивувалась тому, що весілля сину вони оплачувати не будуть:

— У нас Леонід, – старший брат мого чоловіка, – машину купує. Так що всі гроші туди наші пішли. Самі розумієте, ні копійки немає. Ну, але ж ви молоді, на все заробите. Он які гарні і рум’яні.

Та я б і змовчала і ні слова б не сказала, якби не те, що весь зал у якому ми сиділи було обвішено фото Леоніда де він був випускником, нареченим і вже татком молодим.

— А Олега ви де знайшли? – запитую, – бо ж де у батьків виникне питання весілля сину меншому, чи авто старшому? Тут тільки знайда.

Свекруха тоді пирхнула, сказала, що я нічого не розумію і що зарано я смію так говорити:

— Та ви не соромтесь, – кажу їй уже в дверях, бо ж нас попросили піти, – Бачу я що ми й так у вас не в пріорітеті. Куди моєму Олегу до Леоніда? За роки життя навіть на фото від батька з матір’ю не заробив. Яке весілля?

Ну, власне, на тому наше спілкування і скінчилось. Олег трішки мені там говорив про те, що я не права і що батьки їх однаково люблять, та я не слухала, а він не дуже й доводив, бо й сам розумів і відчував оту різницю.

Жити ми вирішили у моїх батьків спершу. Дім був у них свій, тим паче, що хата та стояла в місті. Та й двір дозволяв почати будову. Тато і мама нам гарно допомагали, то вже за шість років ми й відділились: пішли жити у свою хату, що виросла на батьківському подвір’ї.

Олег із батьками спілкувався. Хоча як спілкувався? Швидше мій чоловік їздив коли тато і мама кликали, допомагав, як що треба. Я того не підтримувала, але й не боронила. Як би не було, а ті люди були йому батьками.

Черговий раз ми із свекрухою “зійшлись”, як був дев’ятий день бо Зінаїді Аркадіївні – бабусі мого чоловіка. От хто й справді любив всіх однаково, так то та жінка. Не свекруху мою, Зінаїду Аркадіївну діти наші кликали “бабусею”.

За життя бабуся мого чоловіка завжди казала, що її квартира буде онукам двом. Якось це вже всі і чули і знали, не було сумнівів у тому, хай і бажали тій світлій жінці прожити до ста.

Однак, як виявилось, у свекрухи моєї були свої плани. Бачте, Олег житло вже мав, а от її Леонід все в приймах жив у тещі. От і вирішила “мама” виправити несправедливість і віддати квартиру Зінаїди Аркадіївни старшому синочку:

Коли ж я виступила проти, сказала, що бабуся іншого бажала і попросила зробити по-справедливості, то почула що я ніхто у тім домі і що всі свої думки повинна озвучувати там де мене просять а не там.

І от, минуло вже двадцять років відтоді, аж став мій чоловік усе частіше їздити до батьків. Зарплатня у нього і так не надто велика, а це ж узагалі копійки приносити почав:

— Треба тата і маму до нас забрати, – каже мені одного дня. – вони згодні. Самі запропонували. Надто не зручно, що я от так їжджу два рази на день.

Я стала і кліпаю: Що то за новини такі? Та й з якого дива?

— Ну як? – веде чоловік. – То ж тато і мама мої. Я – син їхній. То  – мій обов’язок.

— А у Леоніда обов’язків немає. – питаю, – Чи там відносини тільки тоді були, як тато і мама небо прихиляли і все віддавали? Тепер він як? Забув про батьків.

— Лідо, не починай, – не відступає чоловік, – Ну куди до них у двокімнатну тата і маму? А в нас і місця вдосталь і зручно.

Чи не вперше в житті у нас із чоловіком виникли такі різні погляди на речі. Він не розуміє, чого то я не погоджуюсь забрати його татка і маму, а я не можу втямити: чого ж мушу глядіти їх?

— Або вони, – кажу втомившись від порожніх дискусій. – або наша сім’я. Хай ідуть до Леоніда, хоч у коридорі сплять, але тут їх не буде. Крапка.

Мовчить поки мій Олег, ходить насуплений. Але й до батьків не їде, може таки дійшло нарешті?

От скажіть, хіба ж ми хоч щось винні тим людям? Хіба моя позиція не правильна?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page