Хоч я й працювала в чоловічому колективі, але заміж мене ніхто не кликав. Та й я, знаєте, коли ближче знайомилася з тим чи іншим чоловіком, то відчувала, що цей варіант не мій. І ось мені вже тридцять два роки. А я все ще не заміжня, маю свою квартиру, яку мені батьки купили, непогано заробляю, сама себе всім забезпечую, видна наречена, але ж де.
Вже дійшло до того, що стала я зустрічатися з одруженим чоловіком. А що? Якби він жінку любив, то не біг би до мене, а там трішечки почекаю і він мене заміж візьме.
Проте, йшов час, а Сергій навіть не натякав, що він дружину покине. Навпаки, почав говорити про те, що саме штамп в паспорті й руйнує кохання, воно наче випаровується.
На такі слова я вже хотіла припиняти стосунки, але отак побувши вдома без елементарного «Привіт», я зрозуміла, що не хочу бути сама. Вже хай буде такий чоловік, ніж ніякого.
Непомітно пролетіло сім років, вже між нами з Сергієм скоріше дружні стосунки, ніж романтичні, але він і далі дружину не кидає, а я не кидаю його.
На посиденьках з подругами я обговорювала не раз і не два свою ситуацію, спочатку дівчата мені заздрили, так-так, я ж бачила, які вони кидали погляди, коли я їм показувала фото Сергія, бо він дуже гарний.
А тепер вже й почали кривитися. Одна, Іра, й каже:
– Слухай, ти мене вже втомила тим своїм Сергієм. Купа чоловіків неодружених, добрих, симпатичних, а ти причепилася до одного й не відпускаєш.
– Та що ти таке кажеш, – я була певна, що мені мають поспівчувати, – у мене особиста дилема, я поради прощу, а ти лиш би судити.
– Так, я тобі прямо за усіх скажу – тобі надто добре живеться, квартиру маєш, зарплати тобі вистачає, от і придумала собі Сергія аби не так прісно жилося, а він, гоп, і теж став прісним. От прийшла тут і очима кліпаєш. Тобі б мої проблеми – на оренду не вистачає, одяг дітям купити треба, чоловіка з роботи звільнили. Оце проблеми. Ти піди трохи зі своєї рожевої бульбашки і реальний світ і побачиш, як люди живуть.
Я образилася на подруг, бо вони Іру підтримали. Навіщо мені кудись виходити і в чужі проблеми влазити, коли мені й так добре?
Але, як то кажуть, накликали мені подруженьки.
Прийшов Сергій, обличчя на ньому нема.
– Що сталося, – питаю.
– Оксано, моя Валя… Лікарі кажуть, що максимум рік… А у нас діти, двоє. Як мені бути?
– Не переживай, – кажу, – я тобі поможу.
І хто мене за язика тягнув? Валі не стало і через рік він мені запропонував одружитися. Прийшлося погодитися, не так з любові, як вже за інерцією, адже таки дочекалася. А там діти-підлітки, неслухняні, зі своїми капризами, зовсім не мають рамок, такі розпещені. Те вони не їдять, тут до них не підходь, зауваження не роби, бо ти не мама.
Я за рік змарніла, я нічого не бачу, лише кухню і прибирання. Сергій затримується допізна на роботі, а мені каже, що нарада чи засідання, наче я на власні вуха не чула, як він при мені так само казав Валі: «Люба, я на нараді. Говорити не можу».
Всі родичі на мене дивляться косо, наче я сама накликала на їхню родину таке, діти тим більше, про батьків Валі мовчу. Жодної усмішки, щирої радості я не отримую, хоча ще ніколи за своє життя так не старалася всім догодити.
Коли я жаліюся Сергієві, то він каже, що я сама цього хотіла.
– Хіба ти не хотіла за мене заміж? Хіба ти всі ці роки не чекала, коли посядеш місце Валі?
І каже це з якоюсь такою дивною радістю.
Але я не хотіла такого заміжжя, я хотіла аби була я, він і наша дитина. Я ж ще можу мати дітей. А зараз я сумніваюся, що щось вийде , бо Сергій практично вдома не буває.
Я вирішила поїхати до мами в Італію на кілька днів, вона мене пожаліла, сказала, що я ще знайду своє щастя. Я там відігрілася, набралася тепла і любові і зрозуміла, що я не хочу вертатися до Сергія.
– Сергію, я не хочу жити в такій атмосфері, мені цього не треба.
– Як так? Так це і є сімейне життя, люба, чого іншого ти очікувала?
Вибачте, але я хочу спитати – невже таке сімейне життя, де ні хвилини продиху і часу на себе? Для чого тоді виходити заміж, якщо заміжжя таке?
