Так, я виставила сина з невісткою при надії за поріг квартири і замки поміняла. Не таке я собі майбутнє з єдиним сином уявляла, але хіба я в тому винна?

Валерій – моя пізня дитина, єдина радість і втіха у нас з чоловіком. Як ми вже раділи йому, як пестили, для мене материнство було радістю і я готова була синові прихилити небо.

Він ріс у нас розумним хлопчиком, ми були націлені на те аби дати синові найкращу освіту, щоб потім бути спокійними за його життя, адже він завжди зможе собі на шматок хліба заробити.

Валерій ріс домашньою дитиною, тому студентські будні закрутили йому голову. Він пропадав в гуртожитку і от привів до нас дівчину.

– Мамо, тату, це Анна, вона буде жити з нами, бо ми одружуємося.

– Сину, це так несподівано, – у мене аж очі округлилися, – але ти на платному вчишся і ми вже на пенсії… У нас грошей лише на твоє навчання. А не на весілля. Ми не думали, що ти так рано захочеш женитися.

– Мамо, прийдеться, бо Анна при надії…

Ми з чоловіком не знали, що у думати. Прийшлося звільняти кімнату для молодих. Але у нас квартира панельна, кожен шепіт чути.

І ось ми й стали свідками тих перешіптувань, які нам додавали сивини.

– Я хочу плаття і хочу весілля! Я думала, що ти багатий міський хлопець, а ми живемо з твоїми батьками! Роби, що хочеш, але я хочу свято, про яке я мріяла все життя!

– Добре, я щось придумаю.

– Ти швидше придумуй, бо я не хочу, щоб щось було видно!

Син щось придумав, бо вже Аня ходила щаслива, мов лисичка. Ми з чоловіком тепер мали традицію гуляти ввечері аби не заважати молодим і ще могли спокійно поговорити.

– Як ти думаєш, де він взяв гроші, якщо він як не в університеті, то вдома біля Анни?, – питала я в чоловіка.

– Я думаю, що він щось таке вистругав, що ми й не уявляємо.

– Позика?

Ми тільки здогадувалися, а потім й дізналися – син забрав гроші за півріччя навчання! Його відрахували, а щоб поновити потрібно було ще так заплатити.

У нас з ним була серйозна розмова, але він був настільки закоханий, що всі наші слова просто пролітали повз нього.

Ми взяли гроші з тих, які тримали на наступний рік і поновили його на навчанні.

Син був радий, але не ми. Звичайно, що я не мала на невістку серця, якщо я на таку суму влетіла через те, що вона весілля захотіла. Але я старалася тримати себе в руках, але вже чіплялася ця дівчина до мене!

– Валерію, твоя мама спеціально смажить цілими днями, а ти знаєш, які мені від запаху смаженого?

– Валерію, в цій квартирі затхлий запах і купа непотрібного барахла, нам в кімнаті потрібен ремонт. Ти чоловік от і думай, де взяти гроші.

– Валерію, твій батько дуже часто встає вночі в ванну, він мене будить, скажи йому щось!

– Валерію, ця квартира надто маленька для нас усіх. Як ми житимемо, коли з’явиться дитина?

Ми з чоловіком лише очима блимали, так жити у власній квартирі остаток днів?

Коли Валерій оплатив доставку ліжечка, коляски, то я знову подумала, що він знову відрахувався з навчання. Але ні, на факультеті мене запевнили, що він є студентом. Тоді я стала думати, де ж він взяв гроші. Ніколи не думала на свого сина таке, але пішла перевірити скриньку з прикрасами. Так і було, вона була порожня…

Ввечері була розмова з ними. Я сказала, що вони дорослі люди і мають самі жити окремо, як – нас не цікавить.

– Ми тобі оплачуємо навчання і це більше, ніж досить, а про все інше думай сам.

Вони пішли і син сказав, що у нас тепер сина нема. А я вирішила ще й замки змінити, на всякий випадок.

Йшли роки, ми справно платили за навчання сина, це те, що ми йому пообіцяли і хоч так розуміли, що він вчиться. Це тішило нам серце.

Ми прийшли на його випуск. Бачили сина і він побачив нас та пішов нам на зустріч.

– Мамо, тату, вибачте мене. Дякую вам за освіту. І можна до вас прийти в гості?

– Звичайно, ми будемо дуже раді.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page