Хоч би вбралася якось по-іншому, а то куртку вхопила, шапку нап’яла і вже біжу в магазин, ні тобі косметики, ні каблуків. А, може, не він? Проте стараюся не обганяти цю фігуру і топчуся ззаду. Далі сміюся з такої дитячої поведінки і рвуся вперед та з усього маху влітаю в нього… в Андрія.
От завжди зі мною так.
Маю надію, що він мене не впізнав та швиденько перепрошую і намагаюся втекти.
– Ольго, ти?, – аж стерпла, впізнав і без макіяжу.
– Я, – кажу, бо акторка з мене погана і вже той рум’янець залив лице аж по шию.
– Не сподівався тут тебе побачити…
– І я…
Далі вже ми сидимо в затишному кафе та згадуємо старих знайомих та давні події. Чому чоловікам так личить сивина? Господи, мені б тільки шапку не зняти, бо там таке на голові.
Він має двох дорослих синів, а зараз служить і тут по роботі. А що я? Я печу кекси та витираю соплі – це зараз. Якраз вибігла за розпушувачем, бо завжди щось забуваю і чоловік вже не витримав:
– Ти можеш хоч раз подумати перед тим, як щось зробити?
І ось на тобі, ні розпушувача, а натомість така давня згадка, давня і невтішна.
– Молоді ми були, – каже Андрій
А я лише киваю. Відлюбила чи ні? Руки спітніли, може, шапку зняти? Ні. Голова немита.
Чемно розходимося і прощаємося. Лечу далі в магазин і таки купую розпушувач. Пекти не хочеться, гарний він дуже, видно, що щасливий. А я ? Не знаю, певно, знову тісто не вдасться з такими поганими думками.