fbpx

Таке місце ще пошукати треба, ти впевнена, що хочеш все от-так легко перекреслити. А, як далі житимеш? Ти про майбутнє взагалі подумала?

— Таке місце ще пошукати треба, ти впевнена, що хочеш все от-так легко перекреслити. А, як далі житимеш? Ти про майбутнє взагалі подумала?

Ранок настав без запізнень. Спочатку затормосив будильник за плече, а вже тоді й Зосі нагадав, що пора прокидатися. З кухні заклично долинав аромат свіжої здоби – то мама господарювала з першими промінчиками сонця. Дівчина потяглася солодко, одним махом відкинула ковдру і рушила до ванної. Усе, як завжди. Звичайний ранок звичайного дня.  Пише газета життя

– Доню, ти що там заплив організувала? На роботу запізнишся!

Згадка про роботу – не те, що хочеться почути. Зося з пірамідою рушника на голові сіла за стіл, додала молока в чай і взялася до рум’яних сирничків, філософствуючи:

– Розумієш, мам, щоб бути по-справжньому щасливим, треба мати таку роботу, від якої можна отримувати не тільки матеріальне задоволення, а ще й моральне. Але як знайти справу до душі й заробляти на життя? Питаннячко!

– Їж уже, розумнице ти моя!

Зося, дипломований спеціаліст з економічною освітою, усвідомлювала, що, попри непоганий заробіток, просто скніє у своєму колективі. Постійні жіночі склоки забирали стільки сил, що додому поверталася знеструмлена. А вранці від згадки про роботу градус настрою різко понижувався. Уже декілька тижнів дівчина виношувала план втечі з контори із закінченням кар’єри заявою «за власним бажанням».

«І чому б це не зробити просто сьогодні?» Запитання так сподобалося, що відразу з’явилися крила. Зося акуратно заправила їх під свій червоненький плащик і не побігла, полетіла назустріч змінам.

Її начальниця уже втретє перечитувала заяву, а брови, як піднялися у здивуванні на її поораному зморшками лобі, так і трималися.

– Ну і? – запитально мовила. – Куди це ми, Горобець, зібралися, якщо не секрет?

– Секрет! – відрізала Зося. – То що із заявою, Любове Гнатівно?

– Ну дивися, щоб потім не казала, що тебе хтось примушував! – розмашистим підписом позначила фінішну риску.

– Сама, сама! Дякую! Хай щастить!

Зосі вже було байдуже, що там говоритимуть її коліжанки, як дивуватимуться. У неї сьогодні просто свято! Але спочатку дівчина вирішила забігти у квітковий магазин, повз який пробігала щодня.

Десь із місяць тому побачила на вітрині оголошення «Потрібен продавець». Саме тоді й вирішила позбутися своєї паперової рутини й присвятити себе тому, чого просить душа.

На звук «Музики вітру» до Зосі вийшов невисокий, на перший погляд непоказний чоловік і щиро усміхнувся.

– Гарного і вдалого дня! Можу вам чимось допомогти?

– Хотіла поспілкуватися із власником щодо роботи.

– Тоді це до мене, – чоловік простяг руку для знайомства. – Юрій Орел.

Дівчина розсміялася, потисла міцну руку Юрія і пояснила свою реакцію:

– Не зважайте, просто прізвище у вас цікаве.

– Та нормальне прізвище! – знітився чоловік. Але за мить віджартувався: – А те, що орел такий малий зростом, то, як кажуть, застудивсь у дитинстві.

– Та гарне у вас прізвище, неочікувано просто, бо моє – Горобець, – додала Зося, – то у нас такий з вами пташиний дует тут намальовується.

Тепер уже сміявся й Юрій. Дівчина йому сподобалася. Навіть більше – якось так гармонійно вписалася відразу в атмосферу його крамнички, ніби була невід’ємною її частинкою. Приходили й інші претендентки, але ця рудоволоса дівчина поза конкуренцією. Поки він розглядав її та рахував смішні веснянки на маленькому курносому носику, вона вивчала асортимент, запитувала, уточнювала, щось занотовувала у маленькому записничку. І невимушено набирала букет: пахучий горошок, бутони троянд, фрезії – елегантно лягали одна до одної в оригінальній композиції.

– Ось, десь так, – простягла Юрію сформований букет. – Не знаю, чи підходжу вам, бо насправді я не флорист, просто люблю квіти.

– Це помітно, але саме останнє і є визначальним для мене у виборі працівника. Гадаю, ви впораєтеся, Зосю. – Юрій задоволено потер руки. – Що ж, будемо вважати, що від сьогодні ви – королева «Балу хризантем».

– Дякую, приємно, – дівчина аж зашарілася. – А можна запитання – звідки така назва – «Бал хризантем»?

– Сам не знаю люблю хризантеми, мабуть, тому і назвав так свою крамничку.

– Справді? Це і мої улюблені квіти! – Зося закружляла залом. – Ви не повірите, але коли з’явилася ця вивіска, у мене таке бажання було покинути все-все і влаштуватися сюди на роботу!

– Щоб правити балом хризантем? – Юрко ловив себе на думці, що дівчина помалу зачаровує його. – Пропоную ваш перший робочий день відсвяткувати в он тому затишному кафе навпроти! То як?

– Згода! А знаєш, – Зося і не помітила, як вони перейшли на «ти», – хризантема – це символ Сонця. Її ще називають осінньою трояндою.

Табличка на дверях повернулася на «Зачинено», а Юрко і Зося рушили на каву. За розмовами просиділи до вечора. Цікаво і тепло було обом. Юрко напросився провести дівчину додому.

Осінній вечір спонукав до відвертості. «Дивина, – подумав про себе чоловік, слухаючи щебетання руденького Горобчика, – ніколи не думав, що ось так можна захопитися з першого погляду!» Зося розповідала, що все життя мріяла працювати з квітами, а ще про дім, де б можна було вирощувати їх і продавати, і щоб дітлахи бігали там босоніж зеленою травою, а квіти – щоб від ранньої весни і до пізньої осені змінювали килим подвір’я.

– І знаєш, що найдивніше? – Зося зупинилася просто посеред вулиці. – Мені ніхто в житті не дарував квітів не беремо до уваги подарунків на дні народження від колег кажу про квіти, які б говорили про почуття ніхто й ніколи не дарував. Розумієш?

Юркові зовсім не хотілося, щоб дівчина засмучувалася, не хотілося її взагалі відпускати, але час того вимагав.

– У тебе ще все буде, повір, – дружньо обійняв Зосю. – Завтра о дев’ятій чекатиму на тебе. На добраніч!

Зося довго не могла заснути. Спочатку вислуховувала слова мами про свою безвідповідальність і необдуманий крок, потім думала про Юрка. Смішний він, але чудовий! Потім уявляла завтрашній робочий день, поки сон не зморив.

Уперше прокинулася не від будильника, а від вхідного дзвінка. Чула, як мама пішла відчиняти. «Дивно, хто це може бути в таку рань?»

За декілька хвилин мама навшпиньки зайшла в її кімнату. Приміщення враз наповнив гіркуватий аромат із легким квітковим відтінком. Зося розплющила очі. Поряд із ліжком стояв величезний кошик розкішних хризантем.

Мама розгублено розвела руками:

– Ось принесли тобі. Там ще щось є, глянь!

На долоню випала маленька листівочка зі словами «Королеві хризантем, яка поселила в моєму серці надію». Зося притисла папірець до вуст. Усе тільки починається, це вона твердо знала. І недаремно вона так прагнула змін – найчастіше вони трапляються саме тоді, коли вони конче потрібні.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Текст підготували – intermarium.news

головне фото – firestock

You cannot copy content of this page