fbpx

Таке відчуття, що мама мені заздрить і не просто заздрить, а змушує почувати мене винною перед нею

Я зі звичайної родини, де мама й тато вічно працювали, а ми з братом мали купу домашньої роботи.

І коли брата мама ще могла виправдати тим, що він хлопчик, то мене вона не жаліла:

– Чому морква не прополена?

– Чому в курей води нема?

– Чому теля не прив’язане?

Я була дуже далекою від мрії про життя в селі з гектаром городу і цілою стайнею живності. Я мріяла вивчитися на лікаря і рятувати людей, мати власну машину, будинок…

Але мама гнала мене від книжки, бо їй важко і треба допомогти.

– Я що одна маю тут на полі копита відкинути?

І все – книжка набік і я вже саджу, полю, копаю та складаю.

Чи варто казати, що навіть, коли я вчилася в медучилищі, то мені приходилося кожні вихідні бути вдома і так само допомагати з господаркою?

І я не отримувала за це ніякої подяки, жодного доброго слова, бо:

– Ти це все їж,- казала мама.

Я розумію, що таке допомагати вдома, але це не має подаватися, ніби це – твоя робота, при чому безоплатна і вічне призначення.

Коли родичі збиралися на гостину, то всі мої старання вдома мати зводила до фрази:

– Вона не до села, лиш би сиділа за книжкою. Добре, що Тарасик інший.

Це вона про мого брата, який міг залюбки піти на рибалку, коли я мусила замість нього розкидати траву, щоб сохла.

Він не полов город, бо це жіноча робота і не копав картоплю, бо це теж жіноча робота.

Пройшли роки – у мене все добре і мій чоловік виявився дуже добрим та люблячим, ми живемо в місті у власному будинку. Це тепер.

Але на початках наших стосунків і спільного життя ми так само мали їздити в село щотижня і допомагати.

– А кому я то все годую – хіба не вам?, – говорила мама замість якоїсь подяки.

Коли ми вирішили поїхати на відпочинок на тиждень на море, то вона страшенно образилася, бо той період припав на сапання та підгортання.

– Ото маю добру дитину, замість того аби мені допомогти, вона погнала на море гроші витрачати. То хіба в селі не відпочинок?

Коли брат одружився на стороні, то мама почала ще більше вимагати від мене допомоги та мене сварити за моє легке життя.

– Сидите там догори пуза, палець об палець не робите. Нема матері приїхати та допомогти!

Я їй говорила, що не варто так сильно господарку розводити, бо ми того не потребуємо, але вона робила все по-своєму.

В мене з’явилося таке відчуття провини, що ви собі не уявляєте.

Я всі наші поїздки чітко планую в той час, коли немає в селі ніякої роботи, а коли приїжджаю, то матір все одно знаходить причину для невдоволення:

– Ви дивитеся, яка година? Приїхали робітники на обід!

Роки і роки такої поведінки і картання мене за неробство.

Мені дуже хотілося аби мати похвалила мене за мої успіхи, але вона за них лише картала:

– Я дуже тяжко працювала все життя і яку я за це маю віддяку?

На що вона взагалі натякає? Що я маю прожити ще гірше життя аби їй стало легше?

Тепер вона живе з нами, бо тата давно не стало, брат відмовляється жити з нею, лишилася лише я.

Думала, що коли вона переїде до нас, то почне тішитися, як у нас комфортно, але де там:

– Звикли отак жити. Скільки ж це коштує? То на мою хату грошей не було перекрити, а на оці фінтіфлюшки є?

Чи щось смачне купити чи приготувати, то відповідь одна – ви не вмієте жити і так скоро зійдете на пси, бо треба все так робити, як вона каже і тоді хоч буде тяжко, але стабільно.

Я просто не витримую вже морально, бо скільки можна кожного обвинувачувати в видуманих гріхах?

Не кажу це їй в очі, щоб не засмутити, але сподіваюся, що хоч якась подібна матір прочитає і зрозуміє, як вона своїй дитині власною заздрістю паскудить життя.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page