Я вийшла з подругою з офісу і стала переповідати історію вчорашнього побачення, хоч заспокоювалася від клубів диму, бо таке пережити, то треба мати нерви.
– Уявляєш, він мені каже, що треба аби кожен заплатив пополовині, бо тепер всі жінки дуже емансиповані і він не хоче мене образити! Та я мало не вдавилася салатом! Я тоді йому й кажу, що я не проти аби він виявився джентльменом, а він «Ні, ні, я вас надто поважаю…». Добре, що у мене хоч трохи залишилося з салону краси, то я змогла за себе заплатити. Влетіла, Людо, на дві тисячі, бо й макіяж робили мені, зачіску і манікюр з педикюром. Добре, що хоч плаття не купувала.
– Ой, не кажи, тепер такі чоловіки пішли.
– Треба вірити в кохання, – пискнуло щось поруч.
Ми з Людою оглянулися і побачили дівча, яке сиділо на лавці і мружилося від сонця. Інша б під нашими поглядами давно притихла, а та аж преться від щастя, думає, що любов, то на довго.
Ми як зарегочемо.
– Ой, а хто тут нам істину відкриває?
– Людо, мовчи, бо ж істина глаголить устами дитини!, аж падаємо з реготу.
– Я не дитина, а кохання існує. Просто треба відкрити йому своє серце, – торочила далі дівчина.
– Надіє, не заводься, – вхопила мене за руку Людмила і потягла, бо й так перерва скінчилася.
Я працювала, а все мені слова тієї дівчини з голови не виходило. Треба ж таке, курча буде курку вчити! Як мені хотілося їй сказати, що кохання, то до перших труднощів, а потім такі тобі образи на голову виллються, що й незчуєшся. А потім звикнеш, що сама в усьому винна і за щастя мати поруч такого.
І так мине п’ятнадцять років, а потім він приведе молоду і гарну та скаже тобі, що ти маєш піти, бо й дітей у тебе нема, і взагалі. Отаке кохання. А потім самотність.
Кохання трішечки, а самотності, хоч оптом продавай.
Вирішила пройтися, бо неможливо всидіти від думок. Глянула в вікно, а та, мудра, далі сидить… Сонце вже палило, а вона не поворухнеться. Вийшли ми ще раз з Людою і я кажу дівчині:
– А що це ти тут сидиш?, – питаю я її.
– А я Колю чекаю…
– Поки Коля прийде, то ти тут спечешся. Не спішить він, бачу до свого кохання, – кажу я, а дівчина ще більше почервоніла.
– Він прийде, скоро, видно щось зламалося.
– Ну-ну, – сміємося ви, – проходили ми таке вже, а ти сиди і вір.
Ми такі задоволені вернулися в офіс, на душі було весело, адже на наших очах відбудеться перетворення з наївної дівчинки в жінку. Скоро ти будеш в наших лавах! Кохання існує. Ха-ха-ха!
Ми з Людою те й робили, що в вікно заглядали чи сидить та дівчина і тільки хіхікали, бо сиділа і чекала.
Ми одяглися, бо вже робочий день скінчився. Глянули на себе в дзеркало в фойє, гарні молодиці, що тим чоловікам треба тільки?
Гордо прочимчикували повз закохану, кивнувши на прощання, як тут Люда мене шарпнула за руку.
Ми вже далеко відійшли і не чули, а тільки бачили, як хлопець віз коляску і щось говорив, обіймав дівчину і торкався до її щік, було видно, що йому ніяково і він був винен. Але та тільки світилася від щастя і навіть не глянула в наш бік. Коли хлопець підхопив її на руки та поставив в візок. Вона покрутила колесами туди-сюди і весело засміялася.
Ми стояли роззявивши рота, а вони то бігли навперегони, то трималися за руки, то він її віз…
Що ми могли сказати?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
