Такі дівчата мене дратують, а тоді я просто не стрималася, бо й побачення пройшло погано, і мені вже сорок сім, і взагалі всьому кінець. Але такого повороту подій я не очікувала

Я вийшла з подругою з офісу і стала переповідати історію вчорашнього побачення, хоч заспокоювалася від клубів диму, бо таке пережити, то треба мати нерви.

– Уявляєш, він мені каже, що треба аби кожен заплатив пополовині, бо тепер всі жінки дуже емансиповані і він не хоче мене образити! Та я мало не вдавилася салатом! Я тоді йому й кажу, що я не проти аби він виявився джентльменом, а він «Ні, ні, я вас надто поважаю…». Добре, що у мене хоч трохи залишилося з салону краси, то я змогла за себе заплатити. Влетіла, Людо, на дві тисячі, бо й макіяж робили мені, зачіску і манікюр з педикюром. Добре, що хоч плаття не купувала.

– Ой, не кажи, тепер такі чоловіки пішли.

– Треба вірити в кохання, – пискнуло щось поруч.

Ми з Людою оглянулися і побачили дівча, яке сиділо на лавці і мружилося від сонця. Інша б під нашими поглядами давно притихла, а та аж преться від щастя, думає, що любов, то на довго.

Ми як зарегочемо.

– Ой, а хто тут нам істину відкриває?

– Людо, мовчи, бо ж істина глаголить устами дитини!, аж падаємо з реготу.

– Я не дитина, а кохання існує. Просто треба відкрити йому своє серце, – торочила далі дівчина.

– Надіє, не заводься, – вхопила мене за руку Людмила і потягла, бо й так перерва скінчилася.

Я працювала, а все мені слова тієї дівчини з голови не виходило. Треба ж таке, курча буде курку вчити! Як мені хотілося їй сказати, що кохання, то до перших труднощів, а потім такі тобі образи на голову виллються, що й незчуєшся. А потім звикнеш, що сама в усьому винна і за щастя мати поруч такого.

І так мине п’ятнадцять років, а потім він приведе молоду і гарну та скаже тобі, що ти маєш піти, бо й дітей у тебе нема, і взагалі. Отаке кохання. А потім самотність.

Кохання трішечки, а самотності, хоч оптом продавай.

Вирішила пройтися, бо неможливо всидіти від думок. Глянула в вікно, а та, мудра, далі сидить… Сонце вже палило, а вона не поворухнеться. Вийшли ми ще раз з Людою і я кажу дівчині:

– А що це ти тут сидиш?, – питаю я її.

– А я Колю чекаю…

– Поки Коля прийде, то ти тут спечешся. Не спішить він, бачу до свого кохання, – кажу я, а дівчина ще більше почервоніла.

– Він прийде, скоро, видно щось зламалося.

– Ну-ну, – сміємося ви, – проходили ми таке вже, а ти сиди і вір.

Ми такі задоволені вернулися в офіс, на душі було весело, адже на наших очах відбудеться перетворення з наївної дівчинки в жінку. Скоро ти будеш в наших лавах! Кохання існує. Ха-ха-ха!

Ми з Людою те й робили, що в вікно заглядали чи сидить та дівчина і тільки хіхікали, бо сиділа і чекала.

Ми одяглися, бо вже робочий день скінчився. Глянули на себе в дзеркало в фойє, гарні молодиці, що тим чоловікам треба тільки?

Гордо прочимчикували повз закохану, кивнувши на прощання, як тут Люда мене шарпнула за руку.

Ми вже далеко відійшли і не чули, а тільки бачили, як хлопець віз коляску і щось говорив, обіймав дівчину і торкався до її щік, було видно, що йому ніяково і він був винен. Але та тільки світилася від щастя і навіть не глянула в наш бік. Коли хлопець підхопив її на руки та поставив в візок. Вона покрутила колесами туди-сюди і весело засміялася.

Ми стояли роззявивши рота, а вони то бігли навперегони, то трималися за руки, то він її віз…

Що ми могли сказати?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page