Моя свекруха жінка вже старша, чоловіка поховала десять років тому і з ще більшою силою почала жалітися на життя та на те, що її не цінують.
– Роби для вас зранку до ночі. А яка мені допомога? Ви цінуєте те, що я з ранньої весни до пізньої осені то саджу, то збираю, то кручу, то мариную, то сушу? На готове приїдете і то «дякую» не скажете!
І чи ми їдемо допомагати, чи не їдемо – завжди одна і та сама історія. Я вже чоловіка прошу аби він їй сказав нічого не садити, бо мені по грошах дешевше купити, ніж заправити машину і туди поїхати та назад, купити щось на вихідні їсти те, що їдять діти, а не те, що готує бабуся.
– Назаре, не треба мені тих закруток і тієї картоплі, як вона має отак говорити і мучитися. Якщо її так спина болить, то хай нічого не садить – ми посадимо трохи, скільки ми того їмо, а те все поле хай стоїть.
Вона як це почула, то було просто щось страшне!
– Та я город виорала, лиш готове приїхати посадити і ви отаке робите? Ви лінуєтеся день поробити? То не гріх?
І вже ми їдемо і всі поля садимо, бо то гріх…
Ой, то така людина, що легше погодитися, ніж достукатися до її здорового глузду.
Тобто, ви бачите, що жінка вічно нічим не задоволена, сили не має, а око завидюще є, тобто, пів світу замало, а цілого забагато.
Я думала, що кожного року буде якось до неї доходити. Але ні, вона з кожним роком через силу, через «не можу» йде з палицею на город. І мені вже соромно від інших людей, бо думають, що то в неї дітей нема і ми її змушуємо працювати.
І ось у неї навесні день народження. Дата хоч не кругла, але я кажу чоловікові:
– Назаре, давай зробимо сюрприз і приїдемо всі, купимо торт, зроблю салат, зробимо шашлик, щоб хоч раз за все її життя вона його відсвяткувала в свій день.
Бо це правда – ніколи вона не святкувала свій день народження в будень, завжди переносила або наперед або назад, щоб відсвяткувати в неділю.
– В мене купа роботи в будні, нема коли вгору подивитися. А в неділю, то я хоч щось приготую. Ой, та яке святкування – там накрутися та приготуй. А потім накрутися та постав на стіл. То яке то святкування для мене – одне покарання.
І от я подумала, що ми приїдемо зі всім своїм та відсвяткуємо.
Забрала дітей зі школи, перед тим все зробила і сіли ми в машину та вже й в селі.
В свекрухи очі круглі – чи що не сталося.
Назар дарує букет квітів та вітаємо її, а вона якось так дивиться та каже:
– Та нащо ти квіти такі дорогі купив? Що в мене квітів нема, що ти гроші витратив? Такий багач?
Ми то все повз вуха, бо у неї така позиція та давай казати, що треба багаття розкласти та готувати стіл. Ну вона все те так нехотя і видно, що аж кипить та щось бурчить собі під ніс.
Знаєте, навколо краса – зелено, сонячно, діти бігають, вогонь вже розгорівся, стіл накриваю. А вона як та хмара.
– Щось ви, мамо, не дуже раді, що ми до вас приїхали, – кажу я їй.
– А що тут радіти? Он роботи ціла купа, а вам лиш би святкувати!
– То кажіть яка робота та ми переробимо та й встигнемо доки шашлик спечеться.
Вона давай крізь зуби говорити, що треба і ми щось зробили. А щось лишили, бо на то справді треба більше часу.
Сіли вже за стіл та частуємося, а вона на все зирк та те вона не їсть, бо затверде, торт купований і можна мені було й спекти, бо й так дома нічого не роблю, салат пересолений…
Далі вона пішла прилягти, бо стомилася і їй треба відпочити. Ми зібралися їхати, чоловік пішов до неї попрощатися, то вона крізь двері нам сказала «Щасливої дороги». Отака була гостина. А чоловік мені каже:
– Ти сама того хотіла.
І от я не знаю, де саме я неправа?
Фото Ярослава Романюка.