Ми з сином вже роки перебуваємо на роботі в Італії і я вже не маю бажання вертатися в Україну. Не мала до недавнього часу.
Справа в тому, що я спочатку їздила на заробітки поки син був малий та мама моя його гляділа і всі гроші віддавала в родину. Працювала без перепочинку і кожну копійку берегла, старалася аби в моєї дитини все було як у всіх, дарма, що батько його покинув, зате мати он яка – варта десятьох батьків.
Отак я працювала і планувала нашу хату привести до ладу, бо треба було й вікна міняти й хату перекривати і поступово це все робилося.
Мама вже була в літах і давно переписала хату на Василька:
– Марино, я одразу переписую на онука аби потім тобі два рази не платити за переоформлення, бо й так копійку до копійки складаєш.
Я погодилася, бо вона мала рацію. Тим більше, що для сина нічого не шкода.
Але час йшов і я все більше розуміла, що вдома я не матиму як жити, бо роботи як не було двадцять років тому, так і нема дотепер. Кожен раз, коли дивилася на нашу хату, то думала, чи її краще завалити і вибудувати нову, чи витрачати купу грошей на її капітальний ремонт.
Син вже підріс та став до мене їздити на роботу і через якийсь час поставив мене перед фактом, що він одружується.
Я зраділа, от чесно, дуже зраділа. І невістка мені на початках дуже сподобалася. Весілля син робив на свої гроші, бо у родини невістки не було грошей на весілля, адже ніхто з них не працював за кордоном, а все перебивалися сільською роботою та бюджетною зарплатою.
Стали діти жити і я покликала їх до себе, щоб вони собі грошенят заробили і мали кошти аби нашу хату таки переробити.
Правду кажуть, що в роботі пізнається людина. Поки невістка роботи не знала, то дуже мала багато планів, як вони хату перероблять, де буде кухня, де дитяча, про другий поверх мріяла. Так щебетала, що мені аж серце співало, що оживе наша хата і мені аж додому захотілося.
Але прийшлося до роботи і тут почалося…
Невістка була нічим не задоволена – що на роботу треба їздити по всьому місту і за місто, що треба багато працювати, що після важкого робочого дня треба ще й в магазин піти і їсти приготувати.
Почала рахувати, скільки я їм, скільки миюся у ванній, скільки світла використовую, бо вони за це платити не будуть. Мені волосся ставало дибки, бо я розуміла, що ця тобі не попустить.
Я ж їй роботи познаходила, я більшу частину всього оплачую, а вона за ті остатки, що вони платять готова мене змішати з болотом.
Що ж буде, коли вона буде газдинею в моїй хаті в Україні?
Найголовніше, що син між нами не ліз і я старалася його не втягувати, бо ж хто знав, що з такої милої дівчини та таке вилупиться?
Останньою краплею стало те, що я готувала на кухні собі їсти, бо невістка мені нічого не давала з того, що готувала собі і сину, а я й не претендувала на їхню їжу, отож я варила і щось забула, що там кипить, бо вийшла з кухні, адже там вона зайшла. І так закрутилася, що вже забула, що поставила готувати і мені згоріла каструля і яйця, які я варила аж вистрілили на стелю.
І при цьому, невістка не скрутила конфорку і не сказала, що «мамо» ви там щось забули. Зате потім їй рот не закривався, що треба буде ремонт робити за мій рахунок.
Я тоді поїхала додому і переписала хату на себе, бо розумію, що вона мене на поріг не пустить якою б доброю чи ні я не була.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
