Таких слів від єдиного сина жодна мама почути не бажає. Іван стояв напроти мене сповнений рішучості і впевненості у своїй правоті: “Ти обіцяла, казала, що допоможеш, ми на тебе мали надію. Як тепер, звідки взяти нам скільки грошей?”. Мені більше за все на світі тієї миті хотілось зробити так, як він просив, але я стояла на своєму

Таких слів від єдиного сина жодна мама почути не бажає. Іван стояв напроти мене сповнений рішучості і впевненості у своїй правоті: “Ти обіцяла, казала, що допоможеш, ми на тебе мали надію. Як тепер, звідки взяти нам скільки грошей?”. Мені більше за все на світі тієї миті хотілось зробити так, як він просив, але я стояла на своєму.

Якби була я здоровою і не трапилось зі мною під час відпустки ота неприємна пригода, то може б і не побачили б мої очі всього. Раніше ж як: приїхала на тиждень, в санаторій, а за кілька днів після – в Італію.

За той тиждень що я вдома все гладко тихо і спокійно. Син із невісткою примірні господарі, а я для них обох “мамуся”. Онуки, ну як усі діти зараз, в телефонах, але, як що попросиш зробити, то не відмовлять, біжать і роблять.

Я ж в Італії п’ятий рік. Ото як узяв мій Іван собі дружину, то я одразу зрозуміла, що мушу допомогти їм із житлом. Хороша у нього Катеринка, та от жити із сином і невісткою у нашому маленькому будиночку було тісно, а вже ж онуки були в планах найближчих.

Хати у нас дорогі, ну принаймні для санітарки двадцять п’ять тисяч доларів то сума значна. Син у мене механіком пішов працювати, а невістка – касир у супермаркеті. Та й то, щойно зрозуміла, що при надії, звільнилась, бо їздити далеко, а їй від повітря і води у той період зле було. Ні їсти ні дихати ні спати.

Як їхала то казала дітям що зароблятиму їм на дім. Спершу гроші складала всі, але, як син роботу втратив та онук на світ з’явився, то мусила половину їм на життя надсилати.

Згодом син роботу знайшов, але ж зарплатня була мізерна тож я продовжувала допомагати але вже менше – 300, 400 євро вишлю, аби мали на хліб і, що там прикупити.

Собі ж узяла на вихідні підробіток і була дуже щаслива, що можу вже більше на купку класти, хай і важко мені було. Їздила додому у відпустку раз на рік, надто дорога дорога, а хату ж придбати потрібно.

А цього разу я приїхала як завжди і вже в санаторій зібралась, аж так полетіла неправильно, що мусила два тижні у стаціонарі побути, а потім ще місяць удома.

І от чим довше я вдома була, тим більше у мене виникало питань до сина мого і невістки. Двоє дітей, свого житла немає, а сплять до обіду. Діти прокинуться і видно, що звиклі, в телефонах собі тихенько поки тато і мама не покличуть їсти.

Сніданок о першій дня, потім приймають душ і знову до ліжка. Лежать і гортають стрічку, щось сміються між собою. Невістка готує раз і то багато. В холодильнику три каструлі із різними кашами. Насипле їсти і відкриває щось із того, що я з Італії передавала, або сиру італійського із ковбасою наріже.

На роботу син ходить аж на три години в день. Та й то вертає часто бо йому там нічого робити і попросили прийти наступного дня. І що вони роблять? Так, знову на дивани і знову щось там собі дивляться.

Треба було картоплю вибрати, так вони найняли п’ятьох помічників, показали де та картопля і куди її спустити. Все. Навіть не перебирала нічого невістка, не слідкували за працівниками, дали кожному по триста гривень і знову нічого не роблять.

Вирішила із сином поговорити. кажу, що то не діло. запитую. чого роботи не знайдуть. в садок дітей не віддадуть. Але у відповідь почула що зараз шукати роботу вони не можуть. бо ж от-от дім придбають. Ще не відомо де той дім буде і куди ближче буде їздити. От як дім у них свій з’явиться, так вони і працювати підуть обоє і дітки в садку будуть і взагалі, життя засяє різнобарв’ям

Ледь я діждала часу, коли зможу знову їхати на заробітки. Ходила сама не своя бо ж побачене мене глибоко вразило. Довелось сказати сину що зі здоров’ям у мене не ладнається і пересилати їм менше грошей і передач. Думала собі, що так вони почнуть ворушитись і будуть роботи шукати.

Приїхала я через рік і побачила ту ж картину от тільки син уже запитав, коли то я вже їм дім придбаю.

— Вибач, – кажу йому, – але обставини змінились. Я не знаю скільки ще буду працювати, а пенсію я не заробила. Можу вам виділити тільки половину суми, а іншу залишу собі, бо не знаю скільки ще буду на тих заробітках.

Звісно, син ображений і дуже занепокоєний. Бачте, вони на мене розраховували, а я так підвела.

— Чи ти не розумієш, як мене ображаєш, мамо? Тобто, ти на гроші надію маєш, не на сина рідного? У старості я тобі опорою не буду?

Ну, але я стою на своєму – хочуть дім, мусять другу половину самі заробити і докласти. Думаю, тоді буде цінуватись і дім і все, що будуть у нього купувати.

Як думаєте, я правильно роблю, почнуть вони ворушитись?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page