Такий дзвінок сподіваєшся не почути років двадцять точно або й ніколи. Але мені телефонувала сусідка, її розповідь про маму і її стан мене заставили задуматися. Як так – їй всього шістдесят і такі витівки, а що буде далі?
Я намагалася вдавати перед родиною, що все добре, а сама думала, як про маму попіклуватися і чи прийме вона раціональне рішення?
Справа в тому, що мої мама і тато п’ять років тому переїхали в село на свою дачу. Тато там давно господарював, але остаточно вони перебралися тільки тоді.
А там тато розвернув величезне господарство: сортові яблуні, груші, сливи, вишні-черешні, кущі смородини, агрусу, порічок, виноград, полуниця, овочі…
У червні мама лише встигала збирати полуницю: на варення, на компот, на морозиво для онуків, які приїжджали на канікули.
Липень був щедрий на огірки, помідори, кріп, базилік, петрушку. Мама розкладала все по банках, сушила, маринувала, і при цьому примовляла: «Це ж для вас, дітки. Щоб взимку згадували літо».
А потім настав серпень. І з ним — поява яблук, запашних, які так і просилися на варення.
Ми з чоловіком не помагали, інколи приїздили, бо ми не любителі села. Ми хочемо культурного відпочинку та й діти теж не звикли багнюку в селі місити. Може, як я буду в їхньому віці, то теж мене потягне в село, але зараз – ні, дякую.
Та й батьки не просили. Тато цілком з усім справлявся, як і мама.
А потім тата не стало, раптово. Пішов нарвати яблук перед Спасом і просто впав.
Відтоді мама вважає, що тато заповів їй зберегти його сад і все інше.
Яблуні, які вони садили разом, росли як діти. Мама підходила до кожного деревця, гладила гілочки, розправляла листочки і шепотіла:
– Ну, любі мої, не підведіть. До Спаса ще трохи, а ви вже майже готові…
І яблуні, здається, слухали її. Плоди наливалися соком, червоніли, блищали на сонці. Мама ходила між ними, як між спогадами. І я знала: вона не просто доглядає сад.
Але сад потребує й обрізки, й обприскування, треба покосити, плоди зібрати. Це дуже не легко. Я бачила, що мама аж змарніла з тих потуг, але не лишається господарки.
А потім – грім. Справжній, з градом, що сипався, як каміння. Наробив град клопоту – посікло татові яблуні і весь урожай лежав на землі. Мама вийшла подивитися, що з садом і побачила розкидане гілля.
І саме після цього пролунав дзвінок від сусідки.
– Аню, приїжджай. Лідія Семенівна злягла. Після граду. Сад побило. Вона плаче, не їсть, не виходить з хати…
Я кинула все. Діти – в машину, чоловік – за кермо. Ми їхали мовчки. Я згадувала, як мама сказала: «Я сама все потягну. І сад, і город. Як ми з Іваном. Я зможу». І вона справді тягнула. Але щоразу, коли щось не вдавалося – птахи об’їли черешні, кріт підкопався під моркву, посуха, злива чи не зійшло – вона сприймала це як особисту поразку.
Я їй казала: «Мамо, це просто сад. Це природа. Це не ти винна». А вона відповідала: «А як же Іван? Він же показував на яблучка перед тим, як…»
Ми приїхали пізно ввечері. Мама лежала в кімнаті, штори щільно закриті. На столі – три відра зелених яблук. Вона навіть не перебрала їх. Просто зібрала аби там не лежали
– Мамо, – я сіла поруч. – Чого ти так реагуєш?
– Ти не розумієш, – прошепотіла вона. – Я мала вберегти. Це був наш сад. Його сад.
Я обійняла її. Невже вона дитиніє? І як мені тепер бути. Діти ж мої ще школу не закінчили, де вона жити буде, бо у нас тісно. Мені до неї приїжджати?
Я не знала що робити і спитала в чоловіка, що він про все це думає.
– Та нічого такого, що впало, те зріжемо, а там нове можна посадити.
– Яке нове? Маму треба забирати в місто. Їй потрібна допомога.
– Ні, Аню, їй потрібна допомога тут. Думаю, це буде легше, ніж в місті її водити по лікарях.
Я не вірила, що це спрацює.
На ранок мама зробила сніданок нам усім, була весела, щебетала до дітей, але фіранки на сад не відкривала.
Вона пекла пиріжки з яблуками, але казала: «Смак не той. І запаху нема. Якесь воно… ніяке. Хіба віднесу сусідам хай дадуть корові».
– Мамо, взимку з задоволенням з’їмо.
– Хіба в шарлотку дам.
– От і чудово.
Чоловік пиляв на вулиці, а далі до двору під’їхала машина. Свекор.
– Тато, садівник зі стажем, – сказав мені чоловік, – Якщо хтось і врятує ваш садо, мамо, то лише він.
Свекор оглянув все і каже:
– Восени посадимо новий сад, щось нащепимо, щось нове придумаємо. Будете, свахо, ви з яблуками, не переживайте.
Поки чоловіки впорядковували гілля, я помагала мамі з обідом. Вона поводилася нормально, наче забула, що вставати не хотіла. Виходить, чоловік правий, і моїй мамі потрібна просто допомога по саду і городу?
