Слова вилітали зі свекрухи, її поза та вираз обличчя мав всіх поставити на місце, але ми мало за боки не хапалися: вона хотіла аби я повернула їй гроші за оренду житла, поки жила в її квартирі з її сином.
– Тамаро Петрівно, йдіть і більше сюди не приходьте, – відказала я, – я вам переплатила.
– Переплатила? Ти в пристойній квартирі жила серед порядних людей, Володик тебе з багнюки витягнув, думав, що ти будеш пристойною жінкою, а ти як була торговка, так і лишилася!
Коли за нею закрилися двері, то мені навіть її шкода стало. Це ж треба так сина любити, щоб нічого не бачити. Стоп. А хіба я ще рік тому не така сама була?
З Володею ми познайомилися два роки тому, він підбирав в крамниці краватку, казав, що має вразити шефа і тоді він дасть йому підвищення. Він так вміло жонглював словами, що зачарував мене, я ніколи до того не чула аби чоловік був такий красномовний.
Я справді виросла не серед приємної публіки, напевно, найніжнішим жестом було, коли хлопець ставив дівчині руку на плече, це вже вважалося, що у них любов і скоро буде весілля.
Я ж до свої двадцяти восьми ніяк заміж не виходила, чим дуже засмучувала свою тітку, яка вже не могла дочекатися, коли я від неї переїду.
– Я б квартирантів взяла та все б більше грошей було, а ти все ніяк не вступишся. Я все матері твоїй розкажу.
І отак все зійшлося: тітка, Володя і вік. Він попросив вийти за нього і я погодилася, перевезла свої речі в їхню двокімнатну квартиру з плюшем і тороками.
Свекруха мене одразу незлюбила, бо її син в офісі, а я на базарі куртки даю міряти та взуття на картонці.
Але те, що лише я приношу гроші і продукти, вона до уваги не брала. Володя, як виявилося, вмів лишень говорити та ходити на співбесіди, а ввесь інший час він спав і їв.
А я мала й на роботі накрутитися і вдома тримати чистоту та чоловіка годувати. Поки між нами була любов, то я й уваги не звертала на це, але чим більше лунало в мою сторону зауважень, тим більше я розуміла, що треба щось міняти, але куди йти? Знову до тітки?
Володя вмів робити широкі жести, коли ми сварилися, то він чекав мене з квітами біля роботи, кричав: «Красуне! Вам букет!», він любив насолоджуватися ефектом, коли люди оглядаються, в жінок погляди кажуть про те, кому ж так пощастило, а чоловічі засуджують: «Не подавай прикладу. Ми ж потім будемо віддуватися».
І так ми мирилися.
Але йшов час і на роботі мені почали робити зауваження.
– Ірино, ти б пішла в салон, купи собі щось, дивитися, яке у тебе все вже розтягнене. Ти нам так клієнтів відваджуєш.
Я глянула в дзеркало і зрозуміла, що маю купити Володі шинку, але аж ніяк не піти в салон. І я розплакалася.
І знаєте, що виявилося? Коли розказати, що тобі нема де жити, то обов’язково у знайомого якогось знайомого буде квартира за помірну ціну! І зібрати речі буде дуже легко і папери подати, і розійтися.
А далі дуже швидко прийти до себе і тільки дивуватися, що ж то таке було за затьмарення?
Аж ось прийшла свекруха нагадати про той сон. Видно, їй геть важко на свою пенсію сина прогодувати, раз про мене згадала і про квартплату.
Я їй нічим не пораджу, вона пожинає плоди рук своїх чи не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
