— Олено, ти ж розумієш, що весілля — це не тільки твоє свято, а й наша сімейна справа? — голос Тамари Петрівни лунав різко, ніби різець по склу, перекриваючи гомін за столом. — Ми запросимо сто п’ятдесят душ, може, й більше. Усі свої, з нашого селища. А ви, місто, хіба потягнете? Чи знову скажете, що ваші гості подарують дорожче, а ми маємо платити за ваші вигадки?

Я сиділа, тримаючи в руках чашку з чаєм і відчувала, як усе всередині стискається від напруги. Мама, сидячи навпроти, блиснула очима, але стрималася, лише легенько постукала пальцями по столу.

— Тамаро Петрівно, — спокійно, але твердо відповіла вона, — давайте порахуємо чесно. Якщо ваші гості становитимуть дев’яносто відсотків, то й витрати за них ляжуть на вашу сторону. Ми готові внести свою частку, але не більше. І ніяких «вигадок» — просто гідне свято для молодят.

— Гідне? — Тамара Петрівна скривилася, ніби скуштувала кисле яблуко. — Ваші гідні — це заморські страви й торти за двадцять тисяч? У нас у селищі все своє, щире. Ми хочемо просте свято від душі, без оцього всього!

— Від душі не завжди означає справедливо, — втрутилася я, не витримавши. Голос тремтів, але я продовжувала: — Ми не проти традицій, але весілля — це наше з Артемом, а не ярмарок у полі з холодцем і киселем.

Усі завмерли. Артем, мій наречений, сидів поруч і мовчки жував, лише інколи кидаючи на мене погляди, ніби просив не розпалювати. Але я вже не могла зупинитися. Це був мій дім, моя квартира, мої правила — принаймні так мало бути.

Тамара Петрівна різко поставила чашку на стіл, і чай бризнув на мою нову скатертину.

— Оце так городська принцеса! — вигукнула вона. — Думаєш, твоя вигадка — це все? А ми хто, бідні родичі, яких треба терпіти?

І в цю мить я зрозуміла: це не просто розмова про меню чи гроші. Це протистояння двох світів. І я опинилася посередині.

Мене звати Олена, мені двадцять вісім, і я завжди думала, що моє життя — це чіткий план, складений ще в університеті: хороша освіта, кар’єра в маркетингу, власна квартира в Києві, машина, подорожі.

Батьки, Дмитро й Світлана, дали мені все, про що можна мріяти. Вони самі побудували свій добробут із нуля: тато — підприємець у сфері логістики, мама — власниця невеликої мережі кав’ярень. Я виросла в достатку, але з розумінням, що все це — результат праці, а не подарунок долі.

Артема я зустріла на корпоративі одного з клієнтів. Він був там як представник IT-компанії, що розробляла наш новий сайт. Високий, з теплим поглядом і легкою посмішкою, він умів слухати — якість, якої бракувало більшості чоловіків, яких я знала.

Ми почали зустрічатися, і за пів року він зробив пропозицію. Я сказала «так», бо він був добрим, надійним, із стабільною роботою. Принаймні так я думала.

— Ти впевнена, доню? — запитав тато, коли я розповіла про заручини. — Він гарний хлопець, але чи відповідає він твоєму рівню?

— Тату, ми не в дев’ятнадцятому столітті, — відповіла я, сміючись. — У мене є квартира, машина, робота. Артем заробляє гарно, це хороша зарплата. І головне — ми кохаємо одне одного.

— Любові багато не буває, — втрутилася мама. — Але життя — це не тільки почуття. Ти ж знаєш, як важко буває, коли світи не сходяться.

Я відмахнулася. Мені здавалося, що любов усе переможе. Але перші тріщини з’явилися, коли я дізналася, що Артемова квартира в престижному районі — орендована.

— Нічого страшного, — сказала я батькам. — Поживемо в мене, а потім купимо щось спільне.

— Спільне? — тато підняв брову. — А якщо щось піде не так? Ти ж усе внесеш, а він що?

— Тату, ми не розлучимося! — роздратовано відповіла я. — Артем — не мисливець за квартирами. Він просто ще не встиг купити своє.

Мама переконала тата не чинити опір. «Вони молоді, нехай спробують», — сказала вона. І я поїхала знайомитися з родиною Артема.

Він запропонував поїхати до його рідного селища на електричці. Я погодилася, хоча в голові крутилася думка про ресторан у місті чи хоча б готель.

Але Артем сказав:

— У нас велика сім’я, Олено. Ресторани — це дорого, а весілля попереду. Краще заощадити.

Я взяла подарунки: для майбутньої свекрухи — набір якісних рушників і скатертину дизайнерську, для інших — коробки з цукерками й чаєм. Мама радила не скупитися на враження.

Селище зустріло мене одноповерховими хатами й гавкотом собак. Будинок Артема був охайнішим за сусідні, але все одно далекий від мого уявлення про комфорт. Свекруха, Тамара Петрівна, вискочила на поріг із розпростертими обіймами.

— Оце наша наречена! — закричала вона, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не задихнулася. — Заходь, заходь, ріднесенька!

У хаті зібралася вся родина: сестри, брати, тітки, дядьки, сусіди. Усі говорили одночасно, розпитували, сміялися. Я посміхалася у відповідь, але всередині відчувала себе чужою.

За обідом Тамара Петрівна поставила переді мною тарілку з варениками.

— Спробуй, доню! — сказала вона гордо. — За сімейним рецептом. А в тебе є такі традиції?

— На жаль, ні, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою. — Мама завжди мала помічницю по дому, тож готувати ми не звикли.

— Оце так! — здивувалася тітка Артема, Оксана. — А як же ти Артема годуватимеш? Він у нас до домашньої їжі звик.

— Я постараюся навчитися, — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки горять.

Вареники були з парового тіста, я до таких не звикла, але я з’їла два, хвалячи смак. Артем задоволено посміхнувся.

— Бачиш, мамо, Олена — наша! — сказав він.

Ввечері я сказала йому тихо йому:

— Артеме, може, поїдемо сьогодні? Я втомилася.

— Ні, маму образимо. Залишимося до ранку.

Наступного дня я вигадала головний біль і попросила їхати раніше. Тамара Петрівна була розчарована, але відпустила.

— Приїжджай ще, доню! — сказала вона на прощання. — І запрошуй до себе. Ми ж тепер рідня!

У електричці Артем запитав:

— Ну як тобі моя сім’я?

— Дуже привітні, — відповіла я, уникаючи деталей.

— Але? — він підозріло глянув.

— Вареники були не смачні, надто товсте тісто. А рідня не надто тактовною. Дивно бачити як дорослі люди поводяться мов діти і лізуть із апитаннями ставити які чужа людина не повинна, — зізналася я.

Він насупився.

— Ти ж сказала, що вареники смачні і що тобі все сподобалось.

— Не хотіла образити твою маму.

— Олено, це важливо. Ти маєш поважати наші традиції.

Я промовчала. Але всередині щось тенькнуло.

Через тиждень Тамара Петрівна зателефонувала.

— Олено, ми приїдемо до вас у гості! У суботу, о дванадцятій. Зустрінете на вокзалі?

Я здивувалася, але Артем кивнув:

— Ти ж сама їх запрошувала.

— Я казала про тебе з мамою, не про всю родину!

— У нас так не роблять. Сім’я — це всі.

Я подзвонила мамі.

— Мамо, що робити? Вони приїдуть, а я не знаю, скільки їх!

— Не панікуй, — відповіла мама. — Наша Одарка все приготує. Якщо що — ми когось у себе розмістимо.

У суботу на вокзалі я побачила натовп. Артем привіз не тільки маму, а й тіток, дядьків, двоюрідних сестер із дітьми. Я замовила три машини, як він просив.

— Таксі? — здивувалася Тамара Петрівна. — Ми ж не мільйонери!

— Це зручно, — відповіла я.

Удома Одарка накрила стіл: запечена риба, салати, домашній хліб. Мама приїхала познайомитися.

— Твоя мама залишиться? Все ж це сватання— запитав Артем.

— Так, вона хоче з вашою поспілкуватися.

Гості ледве вмістилися. Дітей посадили за окремий столик. Тамара Петрівна підняла келих виголосила тост.

— Ну от і засватали. За молодят! — проголосила вона.

Один із дядьків узяв канапе з лососем.

— А це що за закуска? У нас такого не їдять. Гаряче буде?

Я встала допомагати Одарці. Одна тарілка вислизнула з рук і розбилася. Тамара Петрівна похитала головою.

— Обережніше, доню. Напевне все дуже дороге. Одну тарілку несла і та впала.

Артем шепнув:

— Олено, не сиди, як гість. У нас заведено, що на сватанні дівчина ходить біля столів.

Далі почалася розмова про весілля.

— У нас заведено гуляти два дні, — сказала Тамара Петрівна. — Другий — у селищі. Ми вирішили традиційне весілля відгуляти. як раніше: шалаш, довгі столи, танці пісні. Аби всі повеселились від душі.

— А перший? — запитала мама.

— У місті, звісно. Але гостей буде багато. Близько ста п’ятдесяти з нашого боку.

— І всі заплатять за себе? — уточнила мама.

— Ні, — Тамара Петрівна посміхнулася. — Платить той, хто запрошує. Ви ж розумієте.

І тут почалася та сама розмова. Про відсотки, про подарунки, про те, чиї гості дорожчі. Я слухала, і мені хотілося провалитися крізь землю.

Коли Одарка винесла пробні шматочки торта, тітка Артема скривилася:

— Двадцять тисяч за торт? У нас тітка Марія спече за п’ять — і смачніше!

Мама встала.
— Дякую за візит. Час збиратися, поїзд скоро.

Тамара Петрівна хотіла заперечити, але мама вже кликала Одарку пакувати чай і торт у контейнери.

Після їхнього від’їзду Артем почав обурюватись:

— Що це було? Олено, ти могла б не бути настільки зверхньою. Мама образилась. Ви фактично виставили її з гостями. Як це розуміти?

— Артеме, — перебила мама, — якщо тобі так дорогі твої традиції, їдь за ними на вокзал. У нас тут свої правила.

Він мовчки пішов до кімнати.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Я любила Артема, але дедалі частіше ловила себе на думці: чи це любов, чи звичка? Чи готова я до життя, де його рідня не знає елементарних правил поведінки. Господи, вони серйозно вирішили, що я погоджусь на весілля де? У шалаші??

Артем зібрав речі без слів. Сказав, що ніколи не думав, що я така людина.

А мені цікаво: яка “така”. Вихована? Тактовна? Сучасна? З гідністю в решті решт.

Ні, ну правда, який холодець і кисіль. Б-р-р-р.

Головна кратинка ілюстративна.