Мені 26 років було тоді, коли Григорій почав залицятись до мене і не відступав ні на крок. Так, у прямому значенні цього слова. Він мені, якщо чесно, взагалі не подобався. Трохи вище за мене, трошки вже лисуватий і з вусиками. Не подумайте, я ніколи не цінувала людей тільки за зовнішність, але от він був не мій тип від слова зовсім.
Він мені й квіти постійно дарував, і з роботи зустрічав, і подарунки дарував, постійно говорив компліменти. Пам’ятаю ще, як усі дівки заздрили на роботі і казали, що я не надто розумна, адже він мене так любить, ніколи не скривдить.
І знаєте, його цілеспрямованість зіграла свою роль. Згодом він мені теж почав подобатися, в основному його ніжне і трепетне ставлення до мене. Я здалася, повірила у кохання, погодилася вийти за нього заміж. Я думала, що з цим чоловіком я буду як за кам’яною стіною, він ніколи не зрадить і житиму як королева. Хоча раніше у планах у мене була лише кар’єра.
Зіграли весілля, воно було просто казковим. Всі люди говорили, що я найщасливіша жінка і я справді це щастя відчувала. Ну, а потім перша дитина, за нею й друга друга. Набрала трохи ваги, постійно втомлювалася, адже і працювала, і за дітьми дивилася, у нас ще й сад був, я і там працювала багато. Ну а чоловік став віддалятися, хоча від нього точно я такого не очікувала.
Лізти до нього з питаннями чи любить він мене, було б безглуздо. Тому я чекала. Зрештою, змирилась з тим, що все змінюється у цьому світі і він напевне змінився. Та й усі так живуть. Кохання ж не вічне, а в мене двоє діток.
Ну а потім він не прийшов ночувати. я місця собі не знаходила. Підняла всю рідню, всіх знайомих на вуха. Навіть у стрічці написала, що він зник.
— Таню, припини це, – зателефонувала мені свекруха, – Він у мене. Але не варто приїжджати. Він не сам. Знаю, у вас діти малі і все інше, але і ти мене зрозумій – він моя єдина дитина і його вибір я прийму завжди.
Так мій чоловік став жити у своєї мами зі своєю любкою. Перевіряти почуття, чи що там у них було. Через пів року зателефонував до мене, уперше попросив прийти відвідати дітей.
— Я помилявся. – сказав він мені, – Я так помилявся. Думав, що моя любов до тебе згасла, але ні ж. Я не можу без тебе і дітей. Можна? Можна я повернусь і ми забудемо про все.
Почав квіти дарувати і подарунки. Так само, як і колись, зустрічає з роботи і пише ніжні вірші для мене. Я відчуваю, що знову тану. Так хочеться знову відчути що я кохана. Згадались оті почуття захищеності і того, що ти “за мужом” а не сама.
Голова розуміє, що так не можна, а душенька тане від одного його слова. Як же ж бути?
Головна картинка – pexels.
