Усе почалося з того вечора, коли Вікторія Олександрівна прийшла до нас на вечерю без попередження. Вона взагалі любила цей ефект несподіванки, ніби намагалася заскочити нас зненацька за чимось неналежним. Я тоді якраз нарізала салат, а на столі стояла відкрита банка з домашніми огірками — мама передала з села, хрусткі, з кропом. Я витягла один, відкусила, і в цей момент зустрілася поглядом зі свекрухою.
Її очі за склом окулярів раптом спалахнули якимось дивним, майже фанатичним вогнем. Вона навіть тарілку з пиріжками, яку принесла, на стіл не поставила, так і завмерла в дверях кухні.
— Таню, я щось не зрозуміла… Ти випадково не чекаєш дитину? — голос у неї аж затремтів від передчуття.
Я ледь не поперхнулася тим огірком. Я мимоволі випрямилася, намагаючись не втягувати живіт, бо цей погляд просто препарував мою фігуру.
— Та ні, Вікторіє Олександрівно, з чого ви взяли? Просто огірки смачні, кисленького захотілося.
Вона пройшла вглиб кухні, поставила пиріжки і примружилася, наче слідчий на допиті.
— Ну як це “з чого”? Їси ці огірки один за одним, аж за вухами тріщить. Точно ні? Може, термін ще маленький, і ти сама не знаєш? — вона знову наблизилася, намагаючись зазирнути мені в обличчя.
— Точно ні. Я б знала, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже все закипало.
Я терпіти не могла ці розмови. Щоразу, коли ми бачилися, вона обов’язково знайде спосіб згадати про “продовження роду”. Ми з чоловіком, Артемом, не те щоб були проти дітей, просто вирішили: як буде, так і буде. Нам було добре удвох, ми облаштовували квартиру, працювали.
Вікторія Олександрівна важко зітхнула і буквально впала на стілець, драматично підперши щоку рукою.
— Ох, Таню… Такими темпами я від вас онуків дочекаюся тільки на тому світі. Я ж бачу, що щось не так. Я ж відчуваю серцем! І знаєш, я нарешті зрозуміла, у чому ваша проблема.
Я відклала ніж і подивилася на неї спідлоба. Чесно кажучи, я вже приготувалася почути про пристріт, неправильне розташування ліжка по феншую або про те, що я занадто багато працюю.
— І в чому ж? — запитала я, намагаючись, щоб це не звучало надто іронічно.
— Ваш кіт! — вона тицьнула пальцем у бік вітальні, де на дивані розвалився наш рудий Марс. — Оцей ваш Марсик. Ви з ним носиться, як з писаною торбою. Купуєте йому дорогі корми, іграшки, чухаєте за вушком… Ви всю свою батьківську енергію на тварину витрачаєте! Підсвідомо ви вже “батьки”, тому організм і не дає сигналу на справжню дитину. Поки цей кіт у хаті, дітей не буде, запам’ятай мої слова.
Я тоді просто розсміялася. Ну серйозно, як можна дорослій жінці вірити в таку маячню? Це ж просто абсурд. Я перевела все на жарт, мовляв, Марс нам замість охорони, а не замість дітей, і ми закрили цю тему. Принаймні, мені так здалося.
Я й подумати не могла, що вона сприйняла свою теорію як керівництво до дії.
Минуло кілька днів. Я поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай, голова гула від звітів. Підходячи до під’їзду, я побачила нашу сусідку, пані Любу з третього поверху. Вона стояла біля лавки і тримала когось на руках, загорнутого в стару куртку. Коли я порівнялася з нею, вона подивилася на мене з таким відвертим осудом, що я аж зупинилася.
— Добрий вечір, пані Любо. Щось сталося? — запитала я, ще не розуміючи, на що дивлюся.
— Сталося, Тетяно, сталося. Я від тебе такого не чекала. Як можна було живу душу отак просто надвір виставити? Він же домашній, він же вулиці боїться… Сорому у вас немає, чесне слово. Зовні наче пристойна дівчина, а серце — камінь.
Я завмерла. У мене всередині все похололо.
— Пані Любо, про що ви говорите? Хто на вулиці? — я підійшла ближче і побачила, як з куртки визирають знайомі руді вуха і перелякані жовті очі. — Марс? Що він у вас робить?
Я буквально вихопила кота. Він тремтів усім тілом і вчепився кігтями в моє пальто так, ніби боявся, що його зараз знову кудись винесуть.
— Як це “що робить”? Твоя свекруха винесла його годину тому. Сказала, що ви вирішили його в притулок віддати, бо він нібито хворий і в хаті йому не місце. Але він же так плакав під дверима, серце розривалося. Я не витримала, забрала до себе, поки ви з роботи прийдете, думала совість у вас прокинеться…
— Це неправда! — обурилася я. — Ми нічого такого не вирішували! Я ніколи б…
Я не стала нічого пояснювати сусідці. З котом на руках я залетіла в квартиру, серце калатало десь у горлі. У голові не вкладалося: як вона могла зайти в наш дім і просто винести члена сім’ї? Я одразу схопила телефон і набрала номер свекрухи.
— Вікторіє Олександрівно, ви що наробили? — я ледь стримувалася, щоб не перейти на крик. — Чому наш кіт був на вулиці? Сусідка каже, ви його винесли!
— Ой, Таню, ну чого ти відразу кричиш? — голос свекрухи був спокійним, навіть трохи повчальним. — Я зробила те, що давно треба було зробити. Ви самі не наважувалися, от я і допомогла. Розвела паніку через якогось кота… Це ж для вашого блага! От побачиш, тепер усе налагодиться.
— Яке благо? Ви ви зайшли в нашу квартиру без дозволу? Звідки у вас взагалі ключі?
— Артем дав, ще коли ви ремонт робили. Мало що може статися, мало де кран прорве… Мати повинна мати доступ до житла сина.
— Більше не будете мати! — відрізала я. — Завтра ж поверніть ключі. Ви не маєте права приходити сюди, коли нас немає, а тим паче розпоряджатися нашими речами чи тваринами. Це переходить усі межі!
— Не поверну я нічого, — вона раптом змінила тон на ображений. — Ти мені не вказуй, де мені бути. Я синові допомагаю, а ти… ти просто невдячна.
Я кинула слухавку. Руки тряслися. Коли прийшов Артем, я все йому вивалила. Він спочатку не повірив, сміявся, мовляв, мабуть, Марс сам вискочив, а мама просто не помітила. Але коли я розповіла про її теорію з “енергією” і про слова сусідки, він згаснув.
— Таню, ну вона ж у віці вже, свої примхи… — почав був він, але зустрів мій погляд і замовк. — Добре, завтра заберу в неї ключі.
— Ні, Артеме. Ми не будемо нічого забирати. Ми просто змінимо замки. Прямо зараз. Я не зможу спати, знаючи, що вона може зайти сюди в будь-який момент.
Артем довго бурчав, скаржився, що втомився, що замки — це дорого і довго. Він узагалі не любив конфліктів, особливо з матір’ю. Але я наполягла.
— Не розумію, навіщо стільки драми, — бубнів він собі під ніс, закручуючи гвинти. — Мама просто хотіла як краще, ну перегнула палицю. Можна ж було просто поговорити.
— Артеме, вона виставила живу істоту на холод, бо їй так захотілося. Вона брехала сусідці. Якщо ми зараз це проковтнемо, далі вона почне переставляти наші меблі або вирішувати, які штори нам купувати. Це наше життя.
Після того випадку Вікторія Олександрівна образилася. Вона не дзвонила тижнів зо три. Знаєте, це був найспокійніший час у нашому сімейному житті. Ніяких порад, ніяких раптових візитів. Марс потроху оговтався, хоча ще довго здригався від кожного звуку в коридорі.
І от саме в цей період спокою я відчула, що зі мною щось не так. Не огірки, ні. Просто якась дивна втома. Тест показав дві смужки. Коли я сказала Артему, він мало не до стелі підстрибнув. І, звісно, першим ділом він зателефонував матері. Поділитися радістю, так би мовити.
Я думала, що ця новина все змінить, що вона забуде про свої образи. І справді, наступного дня вона вже стояла під нашими дверима. Дзвонила в дзвінок так наполегливо, ніби там пожежа.
— Нарешті! — це було перше, що вона сказала, переступивши поріг. Навіть “добрий день” не було. Вона пройшла в кімнату, окинула мене критичним поглядом. — Ну, і хто там у вас? Кого чекаєте?
— Вікторіє Олександрівно, ще зарано про це говорити. Всього вісім тижнів. На УЗД ще нічого не видно, — відповіла я, намагаючись зберігати нейтралітет.
— А мені й УЗД не треба, — вона демонстративно склала руки на грудях. — Ти тільки врахуй: я хочу внучку. У мене в роду всі жінки сильні, мені треба, щоб було кому традиції передавати. Тільки дівчинка. Так що налаштовуйся на дівчинку.
Я просто закотила очі. Ну як можна таке говорити? Налаштовуйся… Ніби це я в меню вибираю.
Але Вікторія Олександрівна не жартувала. Коли настав час другого планового УЗД, Артем пішов зі мною. Він повернувся додому окрилений, одразу набрав матір по відеозв’язку.
— Мамо, дивись! Ось твій внук! У нас буде хлопець, справжній козак! — він тицьнув роздруківку знімка в камеру телефону.
Я бачила обличчя свекрухи на екрані. Воно не просто змінилося — воно скривилося.
— Внук? — голос у неї став холодним, як лід. — Я ж тобі казала, Артеме, що хочу внучку. Навіщо мені хлопчисько? Що я з ним робитиму?
Артем розгублено подивився на мене, потім знову в екран.
— Мамо, ти серйозно? Яка різниця, хто народиться?
— Велика різниця! — вона занервувала. — Я свою позицію озвучила. Навіть не думайте мені його привозити. Нянчитися я не буду, і не розраховуйте. Була б дівчинка — я б і речі купувала, і сиділа б з нею. А так — самі розбирайтеся.
Вона вимкнула зв’язок. Ми з Артемом стояли посеред кухні в цілковитій тиші. Я бачила, як у чоловіка затремтіли губи.
Йому було боляче, і мені було боляче за нього.
Вона дотримала слова. Коли з’явився наш син, Ваня, вона не прийшла в пологовий будинок. Коли ми виписалися, вона навіть не подзвонила запитати, як усе пройшло. Артем намагався з нею розмовляти, але вона щоразу коротко відповідала: “Ви зробили свій вибір, я зробила свій. Не цікаво”.
Минув рік. Ми вирішили відсвяткувати перший день народження Сашка. Артем дуже хотів, щоб мати прийшла. Він вірив, що побачивши малюка, вона розтане. Ну неможливо ж залишатися байдужою до маленької дитини, яка так схожа на твого сина в дитинстві.
Він подзвонив їй при мені. Поставив на гучний зв’язок.
— Мамо, приходь у суботу. Вані рік виповнюється. Будуть тільки свої. Ну скільки можна дутися?
— Ні, я не приїду, — її голос звучав так само категорично, як і рік тому. —Я не хотіла онука, і моєї думки ніхто не спитав. Якщо вам так уже хочеться, щоб я була присутня… Ну, не знаю. Оплатіть мені таксі в обидва боки, і я ще подумаю, чи варто витрачати свій вихідний на це.
Артем довго мовчав. Я бачила, як він міцно стиснув телефон.
— Знаєш, мамо… Напевно, справді не варто. Бувай.
Він поклав слухавку і просто вийшов на балкон. Більше він її не кликав. Протягом наступних десяти років їхнє спілкування звелося до сухого мінімуму. Артем забігав до неї на восьме березня чи день народження, залишав подарунок і йшов через десять хвилин. Про мене чи про Сашка вона ніколи не питала. Наче нас не існувало. Одного разу Артем все ж не витримав і запитав її прямо, чому вона так поводиться. Вона просто знизала плечима і сказала: “Ти ж знаєш, я чекала дівчинку. Мені так простіше”.
Сашко ріс, навіть не знаючи, що десь у цьому ж місті живе його бабуся. Ми казали, що вона дуже зайнята або хворіє. А потім вона справді захворіла.
Це сталося раптово. Вікторія Олександрівна невдало впала.
Артем кинув усе, поїхав до неї. Повернувся пізно ввечері, втомлений і якийсь розгублений.
— Мамі потрібен догляд, — сказав він, сідаючи за стіл. — Я пояснив їй, що не можу бути там цілодобово, у мене робота, об’єкти… Кажу, треба доглядальницю наймати, професійну людину.
— І що вона? — я спокійно налила йому чаю.
— Ой, почалося… “Навіщо доглядальницю? Це ж гроші на вітер! Навіщо чужа людина в хаті?”. Вона видала геніальний план: нехай, каже, твоя дружина і син приходять. Мовляв, Тетяна все одно вдома працює, може підскочити обід приготувати, помити її… А Саша, він же вже великий, десять років — нехай в аптеку бігає або просто посидить поруч, щоб їй не нудно було.
Я ледь не впустила чашку.
— Чекай, Артеме. Ти серйозно? “Моя дружина і син”? Ті самі, яких вона десять років знати не хотіла?
— Саме так. Вона це сказала таким тоном, ніби це абсолютно природно. “Ну було і було”, каже, “що тепер старе згадувати?”.
Артем подивився на мене, і я побачила в його очах щось нове. Раніше він завжди намагався її виправдати, згладити кути. А тепер…
— Знаєш, я запитав її, чи вона хоча б імена ваші пам’ятає. Вона замислилася. Твоє згадала відразу, а от Сашу… “Алла і… як там його?”. Я їй кажу: “Сашко”. А вона: “Точно, Сашко!”. Таню, вона навіть імені рідного онука не тримала в голові.
Наступного дня Артем знову поїхав до неї. Цього разу розмова була короткою. Він одразу заявив, що ні я, ні Сашко до неї не прийдуть. Не тому, що ми злі чи мстиві, а тому, що після всього почутого за ці роки, він просто не дозволить нам ставати “безкоштовною обслугою” для людини, яка нас не поважає.
— Вона там руки розводила, бідкалася, що доглядальниця — це дорого, — розповідав Артем увечері. — Просила поговорити з вами. Але я сказав “ні”. Я оплачу помічницю, куплю ліки, привезу продукти. Це мій обов’язок як сина. Але тягнути вас туди я не буду.
Доглядальниця прийшла в понеділок вранці. В обід вона зателефонувала Артему і сказала, що звільняється. Мовляв, терпіти такі образи і постійне невдоволення за ці гроші вона не збирається. Вікторія Олександрівна розкритикувала все: як вона тримає ложку, як заправляє ліжко, як пахнуть її парфуми.
Цілий місяць Артему доводилося розриватися між роботою і поїздками до матері. Він приїжджав додому чорний від втоми. Свекруха не вгавала зі своїми повчаннями, скаргами на лікарів і на те, що ми “зажерлися”, раз не хочемо їй допомагати по-сімейному.
Якось він сидів на кухні, дивився, як Сашком грається з котом — Марс уже зовсім старенький був, але все такий же рудий і спокійний. Син розповідав коту про школу, щось сміявся.
— Знаєш, Таню, — тихо сказав Артем. — Я тільки зараз по-справжньому зрозумів, як вам пощастило.
— У якому сенсі? — здивувалася я.
— Що вона вас ігнорувала всі ці роки. Що Сашко не чув цих її повчань, не бачив цього вічного невдоволення життям. Ви виросли в спокої. Я зараз сиджу в неї по годині і відчуваю, як з мене життя висмоктують. А якби ви там бували щодня… Слава богу, що вона тоді сама від вас відмовилася. Це був найкращий подарунок, який вона могла нам зробити, хоч вона сама цього й не розуміє.
