В автобусі було надто жарко відчинені люки й вікна не рятували пасажирів, роздратованих через величезний затор, від задухи. Я поверталася з роботи, ліниво розмірковуючи, що приготувати на вечерю.
Звісно, уява малювала вишукані страви з мармурової яловичини чи равіолі з трюфелями. Зітхнувши, я зупинилася на гречці з котлетами, вирішивши, що це не гірше.
Сидячи біля вікна, я розглядала вечірнє місто: надворі ще було світло, хтось поспішав у справах, хтось прогулювався в тіні алей, ховаючись від спеки. Чоловік вигулював собаку. «Бассет», — машинально відзначила я. Працюючи ветеринаром уже вісім років, я могла визначити породу собаки навіть за її гавкотом.
Повз пройшла молода пара з візочком. Їхній малюк, не бажаючи сидіти на місці, стояв, тримаючись за козирок візка, і беззубо посміхався.
Я сумно зітхнула — уже п’ять років не могла змиритися з тим, що не можу стати мамою. Ми з чоловіком відвідали безліч спеціалістів, але причини так і не визначили.
Відганяючи важкі думки, я звернула увагу на закохану пару — високий стрункий чоловік і блондинка, не соромлячись нікого, обіймались на алеї.
«Як мило», — подумала я, по-доброму їм заздрячи. На восьмому році шлюбу я вже й не пам’ятала, як це — втратити голову від кохання й, забувши про пристойність, віддатися почуттям.
Нарешті чоловік відсторонився від коханої, яка, закинувши голову з кирпатим носиком, розсміялася, не випускаючи його з обіймів. Він повернув голову до дороги, і я ледь не скрикнула від несподіванки — це був мій чоловік, Тарас.
Розгублена, я озирнулася й зрозуміла, що вийти з переповненого автобуса, який стоїть у заторі, зараз не зможу. Знову глянувши у вікно, побачила, як Тарас, обійнявши блондинку, допомагає їй сісти в таксі.
Я дістала телефон і не могла вирішити, що робити — дзвонити йому чи фотографувати для доказу зради. Таксі поїхало, залишивши мене в глибоких роздумах.
З Тарасом я познайомилася на другому курсі університету — моя найкраща подруга Лариса запросила його на свій день народження, бо він товаришував із її старшим братом.
Тарі, як його називали друзі, був старшим за мене на чотири роки й на той час працював у будівельній фірмі. Він одразу втратив голову від мене — вродливої, довгоногої брюнетки зі смаглявою шкірою та великими карими очима.
Тарас справляв враження надійного чоловіка — багато працював, мав власну квартиру в центрі міста й гарний автомобіль. Він не був романтиком і не дарував мені троянд, вважаючи, що краще витратити гроші на чоботи чи теплу куртку, і я з ним погоджувалася, вважаючи це ознакою зрілої людини.
Коли я закінчила університет, ми одружилися. Жили, здається, непогано — чоловік відкрив власний бізнес, я влаштувалася в ветеринарну клініку.
Затьмарювало наше життя лише відсутність дітей і постійна гонитва Тараса за грошима. Він намагався заробити ще більше, вкладався в розвиток справи, я його підтримувала, старалася вести побут за рахунок своєї зарплати.
Звісно, мені хотілося подорожувати чи хоча б раз на рік їздити на море, але Тарас завжди просив трохи зачекати й гасав по відрядженнях, залишаючи мене саму вдома.
Кілька місяців тому Лариса сказала, що бачила Тараса в дорогому ресторані з якоюсь жінкою. Я тоді не повірила подрузі, знаючи, що заманити чоловіка в ресторан, тим паче дорогий, нереально. Тож відмахнулася від цієї інформації, списавши її на короткозорість Лариси.
Автобус нарешті проїхав затор, і я почала гарячково думати, що робити далі. Уява малювала різні картини — від гордого мовчазного розлучення до сцени з літаючим посудом.
Розуміючи, що жоден варіант не підходить, бо промовчати я не зможу, а влаштовувати ту саму сцену не хочу, я вирішила придумати такий план помсти, щоб чоловік ще довго прокидався в холодному поту, побачивши мене уві сні.
Свої почуття я не могла описати — ревнощі, змішані зі злістю й нерозумінням, заважали тверезо мислити. Я вийшла на своїй зупинці, зайшла в продуктовий і чомусь купила торт.
Увійшовши до квартири, я довго стояла в передпокої, роздивляючись себе в дзеркалі. Мені було незрозуміло, чому Тарас мені зрадив — я завжди ловила на собі захоплені погляди чоловіків і щодня вислуховувала компліменти щодо своєї зовнішності. Я дістала телефон і набрала Ларису.
— Я бачила його з іншою, — сама від себе не чекаючи, захлипала я.
— Наталю, не плач. Я ж тобі казала. Та й навіщо він тобі? Тарі з дитинства був страшенно скупий і самозакоханий, лише ти цього не хотіла помічати. Я його вже кілька разів бачила з якоюсь брюноткою, — намагалася заспокоїти мене Лариса.
— З худорлявою? Та ця блондинка далеко не з тких! — здивувалася я, вкотре переконавшись, що подруга таки короткозора.
— Ну, така чорненька, низенького зросту, — обережно запитала Лариса.
— Ні, там висока білявка, — відповіла я, — так до нього припала, що я за нього аж перейматись почала.
— А, то, значить, не та, — чомусь зраділа подруга.
— Чудово, виходить, їх кілька, — розгублено сказала я, відчуваючи, ніби мене облили крижаною водою.
— Я тобі після роботи передзвоню, — швидко відключилася Лариса, зрозумівши, що сказала зайве.
Я розпакувала торт, узяла виделку й, не нарізаючи, почала їсти прямо з коробки, жаліючи себе. За п’ять хвилин мене вже нудило від солодкого й саможалості. Вирішивши, що я обов’язково придумаю витончений план помсти, я навіть повеселішала.
У двері подзвонили. Тарас знав, що я вже вдома, тож не шукав ключі в сумці. Я відчинила двері й впустила чоловіка, стримавши себе, щоб не влаштувати сцену, коли він звично поцілував мене в щоку.
— Привіт, сонечко, — привітався Тарас, і мені стало гидко від думки, що він, мабуть, усіх своїх жінок називає «сонечками», щоб не плутатися в іменах.
Чоловік помив руки й пішов на кухню. Побачивши розколупаний торт, здивовано запитав:
— А що сьогодні їсти будемо?
— Тортик, — відповіла я й сіла за стіл.
— Е-е-е, а більше нічого немає? — промимрив чоловік, розвеселивши мене.
— Ні, я подумала, що ми давно не їли торт!
— У тебе все добре?, — буркнув Тарас і дістав із холодильника яйця. — Може, посмажимо?
— Смаж, а я піду полежу, — і пішла до спальні.
— Точно щось не те, — пробурмотів чоловік, намагаючись зрозуміти, де в нас лежать сковорідки.
Тарас гучно гримів посудом, усією своєю поведінкою демонструючи невдоволення моїм настроєм.
Повечерявши на самоті, чоловік зайшов до спальні й заявив, що завтра мусить їхати у відрядження на кілька днів, можливо, на тиждень.
— А куди їдеш? — з цікавістю запитала я.
— Та в промислове містечко, там є кілька варіантів під склади й виробничі потужності, — ухильно відповів Тарас. — Нічого цікавого — самі перемовини, цегла, шифер і всяке таке.
— Коли ми вже з тобою кудись поїдемо відпочити? Я вже три роки моря не бачила, — артистично надула губки я.
— Сонечко, усе буде, ти ж знаєш, що зараз треба трохи вкластися, щоб потім ні в чому собі не відмовляти, — спробував заспокоїти мене Тарас.
— Мені не добре, — відвернулася я, із останніх сил стримуючи себе від сцени.
Вранці я спостерігала, як чоловік, наспівуючи якусь мелодію, збирав валізу. Я відмовилася готувати сніданок, пославшись на погане самопочуття, і сухо попрощалася, сказавши, що мені пора на роботу.
Вийшовши з дому, я купила собі кави, подзвонила в клініку й відпросилася на пару днів, збрехавши, що занедужала, а потім влаштувалася в альтанці біля будинку, думаючи, що робити далі.
Зателефонувала Лариса й повідомила, що побачила в програмі турагенства, де працювала, прізвище Тараса.
— Твій чоловік летить на море. Виліт сьогодні о першій, — розповіла подруга.
Дізнавшись подробиці, я попросила Ларису оформити мені квиток на інший напрямок, але на кілька годин пізніше. Курортне містечко було мені добре знайоме — у дитинстві ми з батьками кілька разів там відпочивали, люблячи це місце за чисте море й маленький гарний пляж.
Раптом із під’їзду вискочив Тарас і, стрибнувши в машину, кудись помчав. Він був без речей, отже, планував повернутися додому. Я зайшла до квартири й побачила, що чоловік уже зібрав валізу.
Відкривши її, я знайшла, окрім шортів і футболок, маленьку коробочку, загорнуту в гарний подарунковий папір. План визрів миттєво.
Подумки подякувавши чоловікові за його патологічну ощадливість, я дістала таку саму валізу й згадала, як умовляла його не купувати їх. Вони були якісні, але неприємного жовтого кольору, але Тарас вирішив, що за ціною одного можна взяти два, тож це вигідна покупка.
Я напхала другу валізу туалетним папером, картонними коробками, різним непотрібним ганчір’ям і, не стримавшись, зі сміхом поклала туди пакет зі сміттям, який чоловік уже другий день забував винести.
Переможно посміхнувшись собі, я взяла спортивну сумку, кинула туди кілька суконь, кілька купальників, шльопанці, косметику й вийшла з квартири. Подарунок Тараса коханій також лежав у моїй сумці.
Я сховалася в альтанці, розпакувала коробочку й із здивуванням побачила незвичайний золотий кулон у формі бабки, інкрустований коштовним камінням.
Те, що чоловік розщедрився на такий, очевидно, дуже дорогий подарунок, мене образило. Кулон був досить великим і дуже помітним, тож я вирішила залишити його собі, як компенсацію за все, що довелось пережити.
За кілька хвилин я спостерігала, як Тарас вискакує з дому з валізою в руках і сідає в таксі, що його чекало. Перша частина плану спрацювала — він нічого не запідозрив.
Тарас приїхав до аеропорту, де його вже чекала його кохана, ну а я пішла крамницями аби докупити собі речей. Вирішила не економити на собі і таки випросилась у відпустку. Тиждень біля моря я заслужила точно.
Того ж дня увечері Тарас надіслав мені фото свого чемодана і запитав що це. Віт телефонував разів із двадцять, але я трубки не брала.
Попереду буде розлучення, поділ майна і з’ясовування стосунків. А зараз у мене море, пляж і спокій. Я повинна була набратись сил.
Головна картинка ілюстративна.
