Ця незабутня зустріч випускників філологічного факультету з нагоди десятиріччя закінчення університету проходила в онлайн-форматі.

То карантин вносив свої корективи в життя планети: заганяв людство в замкнутий простір, одягав на всіх маски, зачиняв навчальні заклади, змушував працювати віддалено…

Всесвітня павутина аж надривалась від надмірних навантажень відео-конференцій, але давала можливість суспільству хоч якось функціонувати в умовах новітніх викликів.

Олена давно чекала чергової зустрічі та уявляла її в гарному ресторані, де і застілля, і музика, й танці. Вони всі ще такі молоді, їм всього по 32, тож будуть веселитися, хвалитися своїми сім’ями, діточками.

Їхній філологічний називали факультетом наречених, тож ніхто з однокурсниць не засиджувався в дівках, всі молоді й щасливі, працюють, відпочивають, щось планують, досягають.

Філологині переважно такі всюдисущі: жодні конкурси, святкування не обходяться без їхньої участі, бо різні гуртки й студії то поле їхньої діяльності. Щоправда, не кожен чоловік витримує дружину-вчительку, коли та залучає його до шкільних справ.

Про це наслухалася на першій зустрічі після п’яти років по закінченні вишу, коли не всі ще змогли приїхати: то за кордон подалися, так як влаштуватися на роботу не змогли, то діти були замаленькі, щоб їх залишати на чоловіків.

У їхній групі було всього п’ятеро хлопців: троє з них писали вірші, друкувались у районних газетах, звідки були родом, і в студентському часописі «Струни серця». І тільки один бентежив серце і хвилював душу. Особливо після того, як присвятив їй акровірш на день народження.

Дівчині тоді було  так сумно і гірко після непорозумінь із рідними, що аж плакати хотілося. Лена вирішила нікому не казати про цю дату, це ж 20-ліття як-не-як, а грошей на поляну 0,0, бо вдома вирішили, що це сімейне свято, спечуть торт, привітають вдома, а в університеті вчитися треба, а не гуляння справляти, і в гуртожитку порядок не порушувати.

Вони сиділи на парах, була лекція, хтось із середнього ряду передав їй складений вчетверо аркуш. Олена розгорнула його, там був намальований жіночий силует, що зачіскою нагадував її голову, а під ним акровірш, що починався словами: «О найчарівніша у світі, Леліє сніжно-біла, Елегантна панно, Ніжна, лагідна, як Ангел», а далі йшло віршоване вітання з днем народження.

За почерком дівчина впізнавала руку Дмитра, старости групи. Але на тому й стало. На її днях народження він не був жодного разу, вечірки організовували в гуртожитку, а хлопець жив удома, так як був місцевий, більше тримався осторонь від переважно сільських одногрупників.

Дмитра на першій зустрічі не було, він залишився після закінчення на кафедрі, був надміру зайнятий написанням дисертації, навіть не світився в соцмережах. Олена була розчарована.

Вона всі ці роки жила надією, що в Дмитра є почуття до неї, і той аркуш із привітанням переглядала постійно та зберігала в улюбленій книжці.

А на десятиріччі дуже надіялась його побачити, хоч була уже заміжня, але шлюб той був невдалий, і подружжя взаємно бажало розбігтися.

Олена вирішила прямо сказати Дмитрові, що вона зберігає те його студентське послання, цікаво, що він на те скаже.

Тоді й вирішиться, чи він, справді, такий нерішучий, чи його серце зайняте іншою, чи він уже одружений на науковій кар’єрі. Все продумала до деталей і на тобі, маєш: замість наживо – зустріч у онлайні.

Ювілейні зустрічі із випускниками – то своєрідний звіт перед однокурсниками: хто ти тепер, де ти є, що надбав, чого досягнув. Тож більш успішні скромно величаються, менш успішні або лукавлять або не приїжджають узагалі.

Це вам не зустрічі однокласників, де згадуються дитячі пустощі, де щиро цікавляться, не КИМ, а ЯКИМ ти став, чи залишився таким же веселим, товариським, щирим. Тож готуватися до зустрічі треба з усією серйозністю: сукня, зачіска, макіяж, парфуми, дорогоцінні прикраси, щоб усіх вразити, щоб всім доказати, що ти успішна.

Зустріч у форматі відеоконференції філологині організували на висоті: була урочиста частина, до якої творча особистість Олена доклала чимало зусиль. Приєдналися всі, хоч інтернет і зависав, послухали віршовані вітання-побажання, заспівали авторських пісень талановитих одногрупниць.

Що не кажіть, а любослови є любослови, та ще й при повному параді на фоні своїх євровідремонтованих кімнат.

Та родзинкою їхньої зустрічі стали задушевні розмови про життя-буття, про несправедливих керівників і невдячних учнів та їхніх батьків. І це, насправді, були не стільки скарги, скільки сумна реальність наших днів.

Розв’язалися язики і в декількох однокурсниць, і вони розповіли, що нещасливі в шлюбі, бо чоловіки їх не розуміють. Словом, нарешті перестали демонструвати своє щастя, свою успішність, а виявили звичайні людські проблеми й клопоти.

Олена потаємним ділитися не захотіла, натомість намагалася повернути розмову на веселіший лад, розворушити п’ятірку чоловіків, які стали такими солідними і серйозними: викладач у коледжі, директор ліцею, начальник відділу освіти, навіть доктор наук.

Були на курсі, мовляв, як тюльпани серед троянд, та й зараз як гладіолуси серед розкішного букета чарівних жінок. То як ми, дівчата, опустили таких красенів, чому жодного не одружили на собі.

І тут озвався Тарас, що працював учителем у сільській школі: «Та ви, дівчата, на нас, ліриків, ніколи уваги не звертали, все фізиками цікавилися. Ось я дивився закохано на нашу Оленку, вірш їй присвятив на день народження, а вона навіть не глянула на мене.

Коли наважився повідомити їй про мої почуття, вона вже заміж вийшла. Я ж так нікого й не зустрів, бо, як у тій пісні, Оленко, «любив тебе дівчиною, люблю молодицею…». Тарас запнувся, що не цитувати далі слова пісні.

Сказати, що це запізніле освідчення для всіх було як грім з ясного неба, нічого не сказати. От якби можна було рентгеном просвічувати людські душі, щоб вчасно поєднати, не помилитися у виборі спорідненої. не проґавити шанс на щастя.

Відтоді Олена і Тарас почали переписуватися в мережі. Це не могло довго залишатися непоміченим для чоловіка Олени.

Проте бурхливих ревнощів не було, просто стало останньою краплею, що переважила на терезах вагань: дітей нема, дружина вся в роботі, а йому хочеться, щоб вона сиділа вдома, але до розлучення так і не дійшло: Олена відчула, що носить під серцем дитину, і це стримало подружжя від розриву.

Обстеження підтвердило, що через пів року жінка стане мамою. То був місяць лютий 2022 року. У березні чоловіка призвали в армію.  Побачити свого сина йому вже не судилося.

Тарас підтримував Олену дзвінками та есемесками, пропонував переїхати до нього в село, або він розрахується з роботи і переїде до неї в місто. Та жінка була невтішна, важко переживала втрату чоловіка. нікого поруч себе бачити не хотіла.

Тарас, незважаючи на бронь для сільського вчителя, пішов у військкомат. Він часто телефонує Олені. Вона холодно і стримано відповідає, боячись дежавю у своїй долі.

Чи буде ця пара разом, час покаже.

Фото: Олександри К.