– Лідіє Петрівно, як вам не соромно таке дитині розповідати? – голос Олени, моєї колишньої невістки, дзвенів від обурення. Вона стояла на порозі мого будинку, тримаючи за руку мого онука Сашка, який дивився вниз, переминаючись із ноги на ногу. – Відтепер ви бачитиметеся з ним тільки за моєї присутності! Я не дозволю вам псувати йому виховання!

Її слова були вкрай несправедливими. Я відчула, як обличчя палає, але стрималася, щоб не відповісти різко. Олена виглядала впевненою, ніби нарешті знайшла спосіб віддалити мене від онука. Вона розвернулася, потягнувши Сашка за собою, і кинула через плече:

– І не думайте, що я дозволю вам і далі впливати на нього!

Я стояла на ганку, дивлячись, як вони йдуть. Усередині все кипіло. Мій маленький магазинчик, який я тримала 15 років, був моєю гордістю. Може, настав час показати Олені, що життя не таке просте, як їй здається?

Я могла б сказати своїй продавчині, Наталі, не списувати зіпсовані продукти, а продавати їх Олені. Нехай відчує, що означає “смак життя”.

Вона живе у своїй квартирі з новим чоловіком, а мій син Тарас – у тісній орендованій, хоча він усе життя працював, щоб забезпечити сім’ю.

Мені 62 роки, і все моє життя – це боротьба за сім’ю. Я виростила сина, Тараса, самотужки після того, як чоловік залишив нас, коли хлопчикові було лише п’ять.

Я працювала на двох роботах, а вечорами плела шкарпетки на продаж, щоб ми могли дозволити собі хоча б найнеобхідніше. Тарас ріс добрим, працьовитим, завжди приносив додому кожну копійку, яку заробляв. Але коли він одружився з Оленою, усе змінилося.

Тарас познайомився з Оленою, коли йому було 27. Вона була яскравою, веселою, але я одразу помітила: господиня з неї ніяка. У їхній квартирі вічно панував безлад – посуд у раковині, одяг не прасований, у холодильнику порожньо.

Я намагалася допомогти. Їздила до них із села до міста – годину в старому автобусі, тягнучи сумки з домашніми пиріжками, соліннями, картоплею з городу. Але щоразу, коли я приходила, Олена дивилася на мене, як на непроханого гостя.

Одного разу я не витримала і сказала:

– Олено, ти б хоч посуд помила, у вас же гора в раковині!

Вона посміхнулася, але в її очах промайнула іскра роздратування.

– Лідіє Петрівно, ми самі розберемося. Дякую, але не треба нам допомагати.

– Як це не треба? – обурилася я. – Тарас із роботи приходить, а в нього ні їжі, ні порядку!

Тарас, який сидів за столом, підвів очі:

– Мамо, не починай. Ми справляємося.

Я образилася. Я ж хотіла як краще! Але після того випадку вони почали віддалятися. Я все одно приїжджала, бо як можна залишити сина в такому домі?

Та з часом Олена стала ще холоднішою. Вона казала: “Ми самі, ми самі”, а я бачила, що Тарас худне, виглядає втомленим. Мені здавалося, що вона його не цінує.

Через п’ять років їхнього шлюбу сталася подія, яка все змінила. Тарас припустився помилки – провів вечір із іншою жінкою. Я не виправдовую його, але Олена повелася так, ніби світ розсипався. Вона поставила ультиматум:

– Тарасе, або ти йдеш геть, або я подаю на розлучення. Вибирай!

Він намагався виправдатися, просив пробачення, але вона була невблаганна. За тиждень Тарас зібрав речі й переїхав до орендованої квартири.

Олена залишилася у їхній спільній квартирі, яку вони купили разом, але свекри сказали що оскільки гроші їхні то жито було оформлене на невістку. Я вважала це несправедливим – Тарас віддавав усі свої 30 000 гривень зарплати на сім’ю, а тепер залишився ні з чим.

Коли я дізналася, то зателефонувала Олені:

– Як ти могла так із ним вчинити? Він же все для тебе робив!

– Лідіє Петрівно, – її голос був холодним, як лід, – це наше з Тарасом рішення. Не втручайтеся.

– Як це не втручатися? Він мій син! Ти його вигнала, а сама живеш у квартирі, яку ви разом придбали! Знаєш, любонько, не на тих натрапила.

Вона поклала слухавку. Я була в шоці. Як можна бути такою невдячною?

Через кілька місяців після розлучення стався ще один інцидент. Олена купила в моєму магазині продукти – молоко і сир. Пізніше вона прийшла до мене додому, тримаючи пакет із зіпсованим сиром.

– Лідіє Петрівно, поверніть мені 150 гривень за цей сир! Він зіпсувався ще до закінчення терміну придатності!

Я глянула на пакет. Сир і справді мав дивний запах, але я не могла повірити, що це з мого магазину. За 15 років у мене не було жодної скарги!

– Олено, доведи, що ти купила це в мене, – відповіла я спокійно. – У мене в магазині завжди свіжі продукти.

– Ви серйозно? – вона підвищила голос. – У вас чеків немає, а тепер я маю доводити? Це ваш магазин, ваша відповідальність!

– Не говори так до мене, – сказала я, стримуючи гнів. – Якщо хочеш сцен, іди геть. Мій магазин – моя гордість, і я не дозволю тобі псувати мені репутацію.

Вона кинула пакет на землю і пішла, пробурмотівши:

– Хай вам буде соромно.

Я підняла пакет і мені стало так огидно. Ну що за людина. мало того, що покинула мого сина а тепер хоче зіпсувати моє ім’я!

Єдина моя втіха – це онук Сашко. Йому вісім років, і він – копія Тараса в дитинстві: такі ж карі очі, кучеряве волосся. Я обожнюю проводити з ним час.

Ми разом садимо квіти в моєму саду, читаємо книжки, я вчу його готувати млинці. Але Олена почала обмежувати наші зустрічі.

Одного разу Сашко прийшов до мене і сказав:

– Бабусю, мама казала, що ти говорила щось погане про неї. Каже що ти мала права так казати мені.

Я здивувалася:

– Що я говорила, сонечко?

– Що вона погана господиня і що тато через неї пішов.

Я похолола. Я справді одного разу сказала при Сашкові, що Олена не вміє вести господарство, але це було випадково! Я не думала, що він передасть це мамі. І ось результат – той самий гнівний візит Олени, який я описала на початку.

Найбільше мені прикро, що Тарас теж почав віддалятися. Минулого тижня він приїхав забрати Сашка на вихідні, але зі мною навіть не привітався. Я спробувала заговорити:

– Тарасе, синку, як ти? Може, зайдеш на чай?

Він похмуро глянув на мене:

– Мамо, не треба. Я поспішаю.

– Але ж я твоя мама! Чому ти так зі мною?

Він зітхнув:

– Ти завжди лізла в наше з Оленою життя. Може, якби ти не втручалася, усе було б інакше.

Я не могла повірити своїм вухам. Я ж усе життя віддала йому! Я ночей не спала, працювала, щоб він мав усе необхідне, а тепер я винна в його розлученні? Це було несправедливо. Я відчула, як сльози навертаються, але стрималася.

– Тарасе, я хотіла як краще, – тихо сказала я.

Він нічого не відповів, узяв Сашка за руку і пішов до машини.

От я маю питання до мам хлопців. Скажіть, ви виростили своїх синів, ночі не спали. провели їх за руку крізь дитинсво і юність. вклали в них душу і спокійно дивитесь на те, що невістка розвела безлад і не миє посуд.

А якщо у вашого онука речі у плямах, то ви будете також мовчати? Ну так, напевне я не повинна була так реагувати і не треба було при онуку казати що у мами його дві ліві руки і все що я тоді сказала, але як я мала стриматись, якщо то правда?

Тепер на мене ображена невістка. ображений сини , а я ніяк не зрозумію. до чого тут саме я?

Головна картинка ілюстративна.