Мене звати Олена, і я живу в одній квартирі з чоловіком Тарасом, нашими двома дітьми та його мамою, пані Марією. Життя під одним дахом із свекрухою – це як танець на тонкому льоду: кожен крок треба вивіряти, щоб не провалитися.

Вона має складний характер, а я не з тих, хто дозволяє себе принижувати. Наша квартира належить пані Марії, і вона не втрачає можливості нагадати, що я тут лише гість.

Я хочу, щоб вона переписала житло на Тараса – це дало б нам із дітьми впевненість у завтрашньому дні. Але свекруха навідріз відмовилася чомусь. навіть краща доля для сина її не цікавить.

Я сиділа за кухонним столом, розмішуючи цукор у чашці чаю. Сонце ледь пробивалося крізь фіранки, а за вікном гудів ранок нашого містечка.

Діти, Софійка і Максимко, ганялися один за одним у вітальні, регочучи так, що стіни, здається, здригалися. Тарас уже поїхав на роботу, а пані Марія, моя свекруха, поралася біля плити, щось бурмочучи собі під ніс.

Я знала, що зараз почнеться. Вона ніколи не втрачала можливості сказати щось колюче, особливо коли ми залишалися наодинці.

– Олено, ти б хоч посуд помила після сніданку, – раптом промовила вона, не повертаючись від плити. Її голос був як завжди – спокійний, але з ноткою зверхності. – А то в моїй квартирі скоро таргани заведуться.

Я стиснула ложку міцніше, але всміхнулася. Не тому, що мені було весело, а тому, що я давно навчилася тримати обличчя.

– Пані Маріє, я вчора весь день прибирала, а посуд помию, щойно чай доп’ю, – відповіла я, стараючись звучати якомога спокійніше. – До речі, ви сьогодні якісь пиріжки печете? Пахне смачно.

Вона глянула на мене через плече, її брови злегка піднялися. Моя спроба перевести розмову явно її не обдурила.

– Пиріжки для Тарасика, – відповіла вона, підкреслюючи ім’я мого чоловіка так, ніби я тут зовсім ні до чого. – Він любить із вишнями, а ти, мабуть, і не знаєш, як їх правильно готувати.

Я вдихнула глибше. Ось воно, почалося. Її улюблена гра – нагадати, що я не рівня її сину. Але я не збиралася здаватися.

– Та знаю я, пані Маріє, – сказала я, посміхаючись ширше. – Просто в нас із Тарасом різні смаки. Він вишні любить, а я більше до яблук. Але ваші пиріжки, звісно, найкращі.

Вона фиркнула, але нічого не відповіла, повернувшись до своєї випічки. Я відчула маленьку перемогу – хоч раз вона не знайшла, що сказати.

Але в голові вже крутилася думка: як довго я ще терпітиму ці шпильки? І

Наше спільне життя почалося п’ять років тому, коли ми з Тарасом одружилися. Тоді обставини склалися так, що переїхати до його мами було єдиним розумним рішенням.

У нас із Тарасом не було власного житла, а оренда в місті коштувала 8000 гривень на місяць – сума, яку ми тоді не могли собі дозволити.

Пані Марія погодилася прийняти нас, але я швидко зрозуміла, що це не жест доброти. Їй потрібен був контроль. Над Тарасом, над домом, над усім.

Перші місяці я намагалася бути чемною невісткою. Прибирала, готувала, навіть намагалася розпитувати її про молодість, щоб знайти спільну мову. Але щоразу, коли я щось робила, вона знаходила, до чого причепитися.

– Олено, ти картоплю так чистиш? – якось сказала вона, стоячи наді мною, коли я готувала вечерю. – Треба тонше, а то половину викидаєш!

– Пані Маріє, я так завжди чищу, – відповіла я, стараючись не підвищувати голос. – Тарасові подобається моя картопля.

– Тарасикові багато що подобається, – відрізала вона. – Але це не значить, що воно правильне.

Тоді я вперше відчула, як у мені закипає роздратування. Але я стрималася – заради Тараса. Він любить свою маму, і я не хотіла ставити його перед вибором.

Та з часом я зрозуміла: пані Марія не просто прискіпується. Вона хоче, щоб я відчувала себе чужою в цьому домі.

Одного вечора, коли діти вже спали, я сиділа з Тарасом на дивані у вітальні. Він гортав щось у телефоні, а я нарешті наважилася завести розмову, яка крутилася в моїй голові тижнями.

– Тарасе, – почала я тихо, щоб пані Марія, яка поралася в своїй кімнаті, не почула. – Ти ніколи не думав, що нам треба якось вирішити питання з квартирою?

Він відірвався від телефону і глянув на мене здивовано.

– Яке питання? – запитав він, ніби не розумів, про що я.

– Ну, ця квартира належить твоїй мамі, – я старалася говорити спокійно, але в голосі відчувалася напруга. – І вона постійно нагадує, що я тут на пташиних правах. Мені це набридло. Я хочу, щоб ми з дітьми почувалися тут удома, а не гостями.

Тарас зітхнув і потер скроні.

– Олєно, ти ж знаєш, як мама ставиться до цього будинку. Це її гордість, вона на його сама заробила. Не думаю, що вона захоче щось міняти.

– Але ж це несправедливо! – я не стрималася, і голос мій трохи піднявся. – Ми тут живемо, виховуємо дітей, платимо за комуналку. Чому ми не можемо бути господарями? Ти ж її син, тобі ця квартира і так дістанеться. Чому не зараз?

Він мовчав, дивлячись кудись у підлогу. Я знала, що він не любить таких розмов, але я не могла зупинитися.

– Тарасе, ти уявляєш, що буде, якщо ми посваримося з твоєю мамою? Вона ж може вигнати нас, і що тоді? Куди ми підемо з Софією і Максимом? На оренду в нас грошей немає, ти сам знаєш.

– Не вижене вона нас, – тихо сказав він. – Вона не така.

– Ти впевнений? – я нахилилася ближче, дивлячись йому в очі. – Вона мені вчора сказала, що я тут ніхто, і що вона може зробити, як захоче. Ти думаєш, це просто слова?

Тарас зітхнув ще важче.

– Добре, я поговорю з нею, – нарешті сказав він. – Але ти ж знаєш, яка вона. Не обіцяю, що щось вийде.

Я кивнула, відчуваючи, як всередині розливається полегшення. Принаймні він мене підтримав. Але я знала, що розмова з панією Марією буде непростою.

Наступного дня Тарас таки наважився поговорити з мамою. Я сиділа в дитячій, читаючи Софійці казку, але вухами ловила кожен звук із кухні. Голоси були тихі, але я чула, як пані Марія різко відповідає.

– Тарасе, ти що, серйозно? – її голос звучав обурено. – Я ще жива, а ти вже хочеш мою квартиру забрати?

– Мамо, ніхто нічого не забирає, – Тарас намагався говорити спокійно. – Ми просто хочемо, щоб усе було по-чесному. Ми тут живемо, діти ростуть. Хіба це не логічно, щоб квартира була на мені?

– Логічно? – вона обурювалась голосно. – Це мій дім! Я на його заробила, коли твій батько нас покинув! І ти хочеш, щоб я віддала його просто так?

Я стиснула книжку в руках. Софійка глянула на мене, відчуваючи мою напругу.

– Мамо, ти чого? – тихо запитала вона.

– Усе добре, сонечко, – я всміхнулася, погладивши її по голові. – Читаймо далі.

Але в голові я вже обдумувала план. Пані Марія відмовилася, але я не збиралася здаватися. Треба було знайти спосіб змінити її думку, і я вирішила почати з малого – завоювати її довіру.

Наступні тижні я почала діяти обережно. Замість того, щоб сперечатися, я намагалася бути ввічливішою. Одного дня я зайшла на кухню, коли пані Марія готувала борщ.

– Пані Маріє, можна я допоможу? – запитала я, стараючись звучати щиро. – Ви так смачно готуєте, я б хотіла навчитися.

Вона глянула на мене з недовірою, але кивнула.

– Гаразд, ріж цибулю, – сказала вона, передаючи мені ніж. – Тільки дрібно, щоб не відчувалося.

Я взялася до роботи, стараючись не поспішити. Поки ми різали овочі, я вирішила завести розмову.

– Пані Маріє, розкажіть, як ви звикли готувати борщ? – запитала я. – Тарас каже, що ваш – найкращий у світі.

Вона здивовано глянула на мене, але її обличчя пом’якшало.

– Та що там розповідати, – буркнула вона. – Головне – буряк правильно підсмажити, щоб колір був насичений. І не шкодуй сметани, коли подавати.

Я кивала, слухаючи її уважно, і навіть записала кілька порад. Це був перший раз, коли ми розмовляли без шпильок. Я відчула, що це маленький крок уперед.

Такі моменти повторювалися дедалі частіше. Я хвалила її кулінарні вміння, питала поради щодо дітей, навіть запропонувала разом сходити на ринок.

Пані Марія спочатку трималася насторожі, але з часом почала відтавати. Одного вечора, коли ми пили чай, вона раптом сказала:

– Олено, ти непогано справляєшся з дітьми. Софійка слухняна, а Максимко – справжній бешкетник, але ти вмієш їх тримати в руках.

Я ледь не розлила чай. Це був перший комплімент від неї за п’ять років.

– Дякую, пані Маріє, – відповіла я, стараючись не видати свого здивування. – Але без вашої допомоги я б не впоралася. Ви ж завжди знаєте, як їх заспокоїти.

Вона всміхнулася – ледь помітно, але це була справжня усмішка. Я відчула, що мій план починає працювати.

Тим часом я продовжувала розмовляти з Тарасом. Одного вечора, коли ми лежали в ліжку, я повернулася до нього і сказала:

– Тарасе, я бачу, що твоя мама трохи пом’якшала. Може, спробуєш ще раз поговорити про квартиру? Тільки обережно, щоб не образити її.

Він зітхнув, але кивнув.

– Добре. Але ти ж знаєш, яка вона вперта. Якщо вона знову відмовиться, що робитимемо?

– Тоді я придумаю щось інше, – відповіла я впевнено. – Але ми не можемо жити так вічно. Нам потрібна стабільність, заради дітей.

Тарас мовчки кивнув, і я знала, що він думає те саме. Питання було лише в тому, як переконати пані Марію, не зіпсувавши наші крихкі стосунки.

Минуло кілька місяців, і я продовжувала свою тактику. Ми з панією Марією почали проводити більше часу разом – то на кухні, то гуляючи з дітьми в парку. Одного дня вона сама запропонувала піти на ярмарок, щоб купити Софійці нову сукню. Я була приголомшена, але погодилася.

На ярмарку, серед гамору і яскравих яток, пані Марія раптом сказала:

– Олено, ти змінилася. Раніше я думала, що ти не надто стараєшся для Тараса і дітей. Але тепер бачу, що ти хороша мати.

Я зупинилася, не знаючи, що відповісти.

– Дякую, пані Маріє, – нарешті сказала я. – Я дуже стараюся. І хочу, щоб у дітей було стабільне майбутнє. Щоб вони знали, що цей дім – їхній.

Вона глянула на мене уважно, але нічого не сказала. Я відчула, що зачепила потрібну струну. Може, вона почала задумуватися?

Наступного тижня Тарас знову заговорив із мамою. Цього разу я була присутня, хоча трималася осторонь, миючи посуд. Тарас говорив спокійно, але твердо.

– Мамо, ми повинні щось вирішити із житлом. Ми вкладаємо у цю квартиру свої гроші, ремонт зробили у кімнаті за 35 тисяч. у мене всі чеки є. Знаєш, ти не молодшаєш, тому я думаю. що повинна вже зараз про старість думати.

— Прекрасно, синку. Я оце якраз і подумала. Вам місяця на те, аби знайти житло вистачить? От і добре. За місяць щоб вас тут не було. Не думайте, що я нічого не розумію і не бачу, тож заради свого майбутнього: вимітайтесь. Теж мені господарі.

Я оніміла. Тобто як це – вимітайтесь.  Не думає про наше майбутнє зовсім. От скажіть мені, що це за мама така – виставляти сина і онуків на вулицю?

Як так узагалі можна? Я її скільки років терпіла, а тепер що? Як так можна узагалі?

Головна кратинка ілюстратвина.