— Олено, ти серйозно? — голос мого брата Тараса в телефоні звучав різко, майже обурено. — Ти справді хочеш претендувати на частку будинку? Ми ж із Оксаною тут жили, дбали про тата, а ти лише на свята приїжджала!

Я міцно стиснула телефон, відчуваючи, як у горлі застряг клубок. Ми сиділи з чоловіком у нашій тісній кухні, де ще пахло вечерею, а за вікном гудів вечірній Київ.

— Тарасе, зачекай, — я намагалася говорити спокійно, хоч серце калатало. — Тато ніколи не казав, що хоче залишити все тільки тобі. І ти знаєш, що ми з Віталієм не в найкращому становищі. У нас борг за квартиру, син росте.

— А мені що, своїх дітей не ростити? — перебив він. — Ми з Оксаною тут усе тягнули: город, ремонт, татові ліки купували! А ти що? Приїжджала раз на рік із тортом і вважала, що цього досить?

Мій чоловік Віталій, який сидів поруч і чув розмову, нахилився до мене й тихо прошепотів:

— Олено, не поспішай. Давай спокійно це обговоримо.

Я кивнула йому, але в голові крутилися думки: як дійшло до того, що ми з братом сперечаємося через спадок? Ми ж завжди були близькими.

— Тарасе, я не хочу сваритися, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Давай я поговорю з Віталієм, і ми вирішимо, як бути. Добре?

На тому кінці дроту запала тиша. Потім брат холодно відповів:

— Гаразд. Але подумай добре, Олено. Це не просто про гроші чи будинок. Це про справедливість.

Він поклав слухавку, а я відчула, як усе всередині стискається. Справедливість? Що він мав на увазі?

Мене звати Олена, і я народилася в мальовничому селі на Черкащині, де всі один одного знають, а вечорами пахне свіжоскошеною травою.

Село я покинула одразу після школи — вступила до університету в Києві, де мріяла здобути освіту й побудувати кар’єру. Мої батьки, Василь і Марія, завжди підтримували мене, хоч і сумували, що я так рідко приїжджаю.

Я поверталася додому лише на свята чи коли потрібно було допомогти — наприклад, зібрати врожай чи закрутити консервацію.

Університет я закінчила з відзнакою, а невдовзі знайшла роботу в ІТ-компанії. Там я познайомилася з Віталієм — програмістом із добрими очима й почуттям гумору, яке завжди мене рятувало в складні моменти.

Ми одружилися через два роки, взяли квартиру в кредит і почали будувати своє життя. Ще через два роки народився наш син Максим — мій маленький промінчик, який щоразу нагадує, заради кого я стараюся.

Мій брат Тарас пішов іншим шляхом. Після навчання в технікумі він повернувся до села, одружився з Оксаною — дівчиною з сусіднього містечка, — і вони оселилися з нашими батьками.

Тарас із Оксаною працювали: він — на місцевій фермі, вона — у школі. Їхні заробітки для села були пристойними — десь 15 000 гривень на двох щомісяця.

Вони виховували двох дітей, Софійку й Івана, і мріяли, щоб ті здобули гарну освіту й вирвалися в місто, як я. Я завжди пишалася братом: він був працьовитим, турботливим і ніколи не скаржився.

Наші свекри, Петро й Наталя, ставилися до мене як до рідної дочки. Вони часто позичали нам свою стару, але надійну “Тойоту”, щоб ми могли навідати батьків, а іноді й самі їздили з нами.

Особливо ми любили літні поїздки: я допомагала мамі на кухні, готуючи вареники чи консервуючи огірки, а Віталій із татом і Тарасом поралися на городі.

Батьки завжди відправляли нас назад із повним багажником: банки з варенням, мішки картоплі, кабачки, яблука. Це було наше маленьке сімейне щастя.

Але три роки тому все змінилося. Мама захворіла — це було раптово, і за кілька місяців її не стало. Я досі пам’ятаю, як важко було повірити, що її більше немає.

Тато тримався, але я бачила, як йому важко. Ми намагалися приїжджати частіше, але тоді почалися проблеми на роботі. Моя компанія скоротила штат, і я залишилася без посади.

Борг за квартиру нікуди не дівся, тож я хапалася за будь-яку роботу, працюючи навіть у вихідні. Віталій теж брав додаткові проєкти. Ми ледве встигали бачити Максима, не те що їздити до села.

Кілька місяців тому пішов із життя і тато. Ми всією сім’єю поїхали попрощатися й допомогти Тарасу з організацією. Це було важко: стояти біля будинку, де я виросла, і розуміти, що батьків більше немає.

Після цього ми повернулися до Києва, і я намагалася зосередитися на роботі й сім’ї. Але незабаром пролунав той самий дзвінок від Тараса.

Того вечора, після розмови з братом, я сиділа за кухонним столом, дивлячись на холодну каву в чашці. Віталій помітив мій настрій і сів поруч.

— Олено, що ти думаєш? — тихо запитав він, поклавши руку мені на плече.

— Не знаю, — зізналася я. — Тарас говорить так, ніби я чужа в цій сім’ї. Але ж це і мій дім, мої батьки. Чому я маю відмовлятися від спадку?

Віталій задумався, постукуючи пальцями по столу.

— Слухай, я розумію, що він із Оксаною дбали про тата. Але тато ніколи не казав, що хоче залишити все їм. І ти ж знаєш, як нам потрібні ці гроші. Максим скоро піде до школи, а борг за квартиру ще висить над нами.

— Але якщо я не погоджуся, це може зіпсувати наші стосунки, — зітхнула я. — Тарас і так натякнув, що я “недостатньо дбала” про батьків.

— А що він хоче? Щоб ми кинули все і переїхали до села? — Віталій насупився. — У нас своє життя, Олено. Ти не винна, що ми живемо в місті й намагаємося вижити.

— Може, варто поговорити з ним ще раз? — запропонувала я. — Може, є якийсь компроміс?

Віталій кивнув.

— Давай запросимо їх до нас. Поговоримо спокійно, без телефонних сварок. І, можливо, звернемося до юриста, щоб розібратися, як це все працює зі спадком.

Наступні дні я не могла знайти собі місця. Я згадувала дитинство: як ми з Тарасом бігали по саду, як мама вчила нас робити голубці, як тато лагодив велосипед, щоб ми могли гасати селом. Ми з братом завжди були близькими, ділилися всім. Як же так сталося, що тепер ми сперечаємося через спадок?

Наш батьківський будинок був невеликим, але затишним: три кімнати, стара піч, великий сад із яблунями. Його оцінили приблизно в 200 000 гривень, плюс ділянка землі.

За законом я мала право на половину, але Тарас вважав, що це несправедливо, бо вони з Оксаною жили там і вкладалися в господарство.

Я розуміла їхню позицію, але й у нас із Віталієм були свої потреби. Максиму скоро потрібні будуть репетитори, підручники, може, курси. А борг за квартиру щомісяця нагадував про себе великими виплатами.

Я вирішила зателефонувати свекрусі Наталі. Вона завжди вміла дати мудру пораду.

— Наталю Іванівно, добрий день, — почала я, коли вона взяла слухавку. — Мені потрібна ваша порада.

— Оленко, що сталося? У тебе голос якийсь тривожний, — відповіла вона лагідно.

Я розповіла про розмову з Тарасом, про його прохання і про те, як я боюся зіпсувати стосунки.

— Ох, Оленко, це непросто, — зітхнула вона. — Знаєш, коли ми з Петром ділили спадок після його батьків, там теж було всяке. Але я тобі скажу одне: сім’я важливіша за гроші. Якщо ви з братом посваритеся, то будинок того не вартий.

— Але як мені бути? — запитала я. — Відмовитися від усього я не можу, нам потрібні ці гроші. Але й сваритися з Тарасом не хочу.

— Поговоріть із ним віч-на-віч, — порадила Наталя. — І не поспішайте. Може, є спосіб поділити спадок так, щоб усі були задоволені. Наприклад, продати будинок і розділити гроші. Або залишити його Тарасу, але щоб він виплатив тобі твою частку поступово.

— А якщо він не погодиться? — запитала я.

— Тоді звертайтесь до юриста, — твердо сказала вона. — Але спершу спробуйте домовитися по-людськи. Ви ж рідні.

Ми запросили Тараса й Оксану до нас у Київ. Вони приїхали в суботу, привезли дітям солодощі й банку домашнього меду. Софійка з Іваном одразу побігли гратися з Максимом, а ми сіли за стіл.

— Ну, Олено, що вирішила? — одразу почав Тарас, не витрачаючи часу на вступ.

Я глибоко вдихнула.

— Тарасе, я розумію, що ви з Оксаною багато робили для батьків. І я вдячна вам за це. Але я не хочу відмовлятися від своєї частки. Це не лише про гроші, а про пам’ять про тата й маму. Я хочу, щоб Максиму щось дісталося від них.

Оксана, яка досі мовчала, подивилася на мене.

— Олено, ми не проти, щоб ти отримала свою частину, — сказала вона спокійно. — Але для нас цей будинок — це наше життя. Ми там живемо, виховуємо дітей. Якщо ми його продамо, куди нам іти? Та й ми жили біля батьків скільки одружені. Як ти можеш говорити про поділ майна?

— А якщо не продавати? — запропонував Віталій. — Може, ви виплатите Олені її частку поступово?

Тарас насупився.

— Випачувати їй за дім у який вона приїздила раз на рік аби набрати консервації і городини на рік? Та ти, сестро, геть сорому не маєш. Ми разом із батьками те все робили. Ти вивозила повними багажниками ті гроші від нас. Ми тримали три свині завжди: томі, нам і на спільну господарку. Хто ходив біля них? Ну не ти ж, правда? То як ти смієш таке пропонувати?

Нині у нашій сім’ї ніякого миру. От скажіть, невже я й справді не маю права ні на що тільки тому, що брат жив поруч батьків?

Головна кратинка ілюстративна.