Тато просив його зрозуміти і простити, але в мене в голові не вкладалось, як можна навіть говорити таке. Не в цій ситуації. Він прекрасно розумів, що саме зараз його допомога потрібна як ніколи і ми повинні триматись купки, але він просто розвернувся і пішов. Я сама все те пережила, а тут роки пройшли і у нашій квартирі дзвінок пролунав.
Не знаю, чому я й досі не вимкнула стаціонарний телефон. Напевне, звичка, хоч останнім часом і дорога. Він як ниточка тоненька, яка пов’язує минуле життя в цій квартирі і сьогодення. Тож коли він задзвонив уперше за багато місяців, я здригнулась. Підійнявши слухавку почула голос із далекого минулого.
Мій тато залишив нас із мамою, як тільки її діагноз підтвердився. Спеціалісти не давали жодного шансу і пророкували максимум пів року, ну може трішки більше, але радості від того просили не очікувати.
Мама здавала щодня. Я підтримувала її, як могла, але вона танула мов свічка. Саме в цей складний період тато одного дня зайшов на кухню і сказав, що йде. Так просто. Ховаючи очі пояснив, що не готовий, бурмотів, що не очікував і взагалі не може таке бачити.
Я стояла отетеріло і не могла усвідомити, що він це мені говорить. Я студентка другого курсу, не працюю, мама теж звільнилась, куди йти? тут саме купки триматись треба, підтримувати одне одного, а він так вчиняє.
Він підготувався, бо речі вже було зібрано. На останок щось під носа собі пробубонів і все – бачили такого.
Я тоді довго не могла в себе прийти. Добре, що бабуся мене підтримала. Я розгубилась, а от вона мене в купку забрала і говорила, що зробити треба, хоча я не уявляю в якому вона сама стані була. Фінансово вона допомогти не могла, адже в неї самої пенсія не велика, а от морально вона стала мені опорою.
Важко нам було дуже. Всім. Не знаю, чи ми впорались, напевне, просто прожили той період, от і все. Мама полинула на небо, а за нею, якось дуже швидко і бабуся. здавалось, вона останні сили віддала. аби підтримати мене, тож я сама залишилась зовсім.
Роки минули я вже заміжня, маю двох прекрасних донечок яких назвала в честь мами і бабусі. дивно, але вони і схожі зовні на них обоє. Чоловік мій служить і ми усі разом його чекаємо, молимось і віримо, що скоро буде перемога.
А тут дзвінок на стаціонарний. Підіймаю трубку і чую голос мого тата. Не знаю звідки в людини скільки наглості, але говорив він так, ніби й не сталось нічого. згадав про доню і дуже хоче відновити стосунки. Особливо мене вразила фраза: “Давай не будемо згадувати минулих непорозумінь”. Так от що то було “непорозуміння”?
Татусик мій виїхав із Херсонщини і тепер просить про допомогу. Він ще й не сам, а має жінку другу, а з нею і її мама старенька виїхала. Тато врапт згадав, що бабусина ж квартира повинна бути, от він і хоче із сім’єю там зупинитись на перший час.
Я тоді просто поклала слухавку. моя воля я б і не згадала про ту розмову, якби випадково чоловіку про неї не розповіла. Він одразу сказав, що я повинна видзвонити тата і впустити його у ту квартиру. На мої слова про те, що тато нас покинув у важкий момент, той відповів, що нині не час принциповості. Говорить, що бачить усе на власні очі і тата мого доля вже покарала, та так, що не дай Боже.
Не знаю, що тепер робити… Розгубилась.
От чисто по-людськи розумію що чоловік правий, але озирнувшись назад в середині все аж закипає.
Що робити?
Ви б як вчинили на моєму місці?
Ніна Т.
02,05,2023
Головна картинка ілюстративна.