— Пробач мені, — несподівано сказав тато, — Я так сильно помилявся в них.
Люба складала в сумку його улюблені книги, які батько перечитував по черзі.
— За що мені тебе пробачати? Все ж добре, — сказала Люба.
— Ні.
— Тату, все у нас буде чудово. Я ж знаю, що ти завжди хотів якнайкраще. Причому всім.
При цьому Люба не тішила себе ілюзіями, що це питання якось з часом вирішиться. Вона знала – вже нічого не налагодиться. Нещодавно все вже вирішилося, причому офіційно. Цього не скасувати. Тато просто намагався всім допомагати. Це, звісно, добре. Шкода, що не всі відповідають тим самим.
Тато, як дуже добра людина, колись прописав у себе знайомих. У неприватизованій квартирі. Це вже потім він дізнався, що вони в разі приватизації можуть претендувати на частку. Дізнався, але подумав, що такого ніколи не станеться. Сталося.
Люба тоді багато годин просто сиділа вдома та дивилася у стіну. Після того, як тато зателефонував і сказав, що квартиру доведеться ділити.
Потім, коли заспокоїлась, зателефонувала йому і спробувала щось зробити. Довго вони пробували. Однак вже нічого не можливо було вдіяти.
А все так добре розпочиналося. Люди просили, обіцяли, що це ні на що не вплине, що все буде гаразд. Тато дуже добрий, він просто не зміг відмовити. Жаль, що мами тоді вже не було поруч. Вона змогла б їм відмовити.
— Тату? — Несподівано почала усміхатися Люба, — А пам’ятаєш суп, який ніколи не виходив у мами, але вона його постійно варила з надією на краще?
— Так-так, — кивнув батько.
— От би вона зараз була тут.
Люба зрозуміла, що не варто було цього говорити при татові, але він вдав, що не помітив.
– Дивно у нас все вийшло. Хотів щасливо жити із дружиною – її немає вже стільки років. Вирішив допомогти добрим людям – вони виявилися зовсім не такими, як я гадав. Хотів допомогти тобі – тепер ти займаєшся моїми проблемами.
— Знаєш, буває різне. Так це складно. І мені також дуже складно. Але треба діяти. Якщо не вдалося відстояти квартиру, то почнемо все в іншому місці. Поки що в мене. Потім додам грошей і вже купимо тобі квартиру…
Двері в кімнату відчинилися.
— Там у шафці залишилися твої продукти, — зайшла та сама знайома, чиї старання привели до розподілу майна.
— Нехай, — відповів тато, — Вже немає вільних сумок.
Люба промовчала. Все, що можна сказати, вона їм вже давно сказала. Спасибі. За все хороше.
— Не забиратимемо, — додала Люба.
— Як хочете.
І жінка вийшла.
— От невже їй…
— Не треба, Любо.
— Гаразд.
Квартира вже продана, гроші поділили. Тепер за договором упродовж кількох тижнів треба всім з’їхати.
Вже на подвір’ї, глянувши на такі звичні вікна, Люба подумала, що справа не лише в грошах. Вона просто сумуватиме за цією квартирою. За кожною сходинкою у під’їзді. За видом на маленький парк з іншого боку дому. За мамою.
Фото ілюстративне.
