Суботній ранок видався сирим і не затишним. Дмитро заглушив мотор автівки біля під’їзду і кілька хвилин просто дивився на знайомі вікна третього поверху. Він не піднімався вгору вже три тижні. Юрко чекав його на лавці біля входу, тримаючи в руках рюкзак із машинками. Хлопчик уже не розпитував, чому тато живе в бабусі. Він просто прийняв це як нову, не дуже зручну реальність, де батьки розмовляють короткими, сухими фразами.
Наталія вийшла разом із сином. Вона поправила йому комірець куртки, уникаючи погляду Дмитра.
— Поверни його не пізніше сьомої, — кинула вона, дивлячись кудись у бік дитячого майданчика. — Йому ще вчити вірш.
— Я зрозумів, — відповів Дмитро, стискаючи кермо. — Слухай, Наталю, я…
— Не треба зараз, Дмитре. Просто відпочинь від нас. Ти ж казав, що тобі треба спокій. От і маєш свій спокій. Добре, що ми свого часу не поспішали до РАЦСу, тепер хоч паперової тяганини немає.
— Я ніколи не казав, що мені треба спокій саме від вас, — тихо промовив він, але вона вже розвернулася і пішла до під’їзду.
Юрко заліз на заднє сидіння і пристебнувся. Його великі очі уважно спостерігали за татом через дзеркало заднього виду. Хлопчик відчував напругу, що зависла в повітрі, наче густий туман. Йому було дивно, що раніше тато завжди кудись поспішав, сердився на затори, на начальника, на малу зарплатню, а мама вічно дорікала йому відсутністю ініціативи. Тепер тато був повністю в його розпорядженні, але чомусь від цього не було так весело, як уявлялося спочатку.
Весь день вони провели в торговому центрі. Юрко катався на роликах, вони їли піцу з подвійною порцією сиру, але Дмитро постійно відволікався на телефон.
— Тату, ти знову про роботу думаєш? — запитав Юрко, витираючи рот серветкою.
— Та ні, малий. Просто… звикаю до нового життя. Роботу я, до речі, змінив. Тепер на приватному підприємстві, там графік інший і платять краще. Начальник нормальний мужик, оцінив мої проєкти.
— То ти тепер не будеш пізно приходити? — Юрко підняв брови.
— Тепер я взагалі приходжу в порожню квартиру до бабусі, Юрчику. Там тихо, але це зовсім не та тиша, про яку я мріяв, коли мама сварилася на мене за розкидані шкарпетки чи холодну вечерю.
Дмитро згадав їхню останню велику сварку. Наталія тоді тільки повернулася з додаткових уроків, втомлена, з пачкою зошитів. Вона почала вичитувати його за те, що він не може попросити підвищення, що вона змушена тягнути на собі побут і репетиторство.
— Ти ж інженер, Дімо! — кричала вона. — У тебе голова працює, а ти сидиш на місці, бо тобі так зручно. Тобі зручно отримувати копійки, бо я працюю за трьох.
А він тоді зірвався. Казав, що вона не цінує його, що вона перетворилася на вчительку, яка повчає всіх і вдома.
— Ти навіть котлети вже не смажиш, купуєш готові в кулінарії, бо тобі «ніколи»! — вигукнув він тоді.
Це була точка неповернення. Наталія замовкла, а наступного дня виставила його сумку.
Увечері, коли Дмитро підвіз сина додому, Юрко не поспішав виходити.
— Тату, а ти знаєш, що мама вчора плакала на кухні? — раптом сказав він. — Я вночі встав води попити, а вона сидить у темряві й шморгає носом. Я її запитав, що сталося, а вона каже — просто очі від зошитів болять. Але вона обманює.
Вона на твою фотографію в телефоні дивилася.
Дмитро відчув, як у грудях щось стислося. Він уявив Наталію, сильну, горду Наталію, яка сидить одна вночі й плаче через нього.
— Вона просто втомлюється, Юрчику. Вона жінка, їй важко одній, — незграбно спробував пояснити він.
— То ти вже відпочив від нас? — Юрко примружився. — Ти ж тепер багато заробляєш, можеш їй допомогти. Давай ми її завтра теж з собою візьмемо? Поїдемо в той парк, де велике колесо огляду. Вона дуже любить висоту, хоч і боїться.
Дмитро довго вагався. Він боявся, що вона знову зачинить перед ним двері або відповість черговою саркастичною фразою. Але наступного дня, замість того щоб просто забрати сина, він піднявся на третій поверх. В руках він тримав не квіти, а пакет з її улюбленими тістечками з кондитерської на іншому кінці міста.
Двері відчинила Наталія. Вона була в домашньому халаті, з пучком на голові. Побачивши його, вона зніяковіла і спробувала пригладити пасма волосся.
— Я забула щось дати Юркові? — запитала вона сухо.
— Ні, Наталю. Я прийшов запросити тебе з нами. Юрко дуже хоче на колесо огляду, а я… я не впораюся з ним сам. Тобі треба вийти з дому. Досить уже цих зошитів.
Наталія подивилася на пакет у його руках, потім на сина, який уже стояв у коридорі в куртці й вичікувально дивився на неї.
— Дмитре, я не впевнена, що це гарна ідея…
— Та ти подивися на себе, — м’яко сказав він. — Ти ж зовсім зблідла. Ми просто погуляємо. Просто вип’ємо кави в парку.
Вона здалася. Через пів години вони вже йшли алеєю парку. Спочатку панувала ніякова мовчанка. Юрко бігав попереду, намагаючись дати батькам простір.
— Я роботу змінив, — нарешті вимовив Дмитро. — Ти була права. Треба було давно це зробити. Просто страшно було щось міняти, коли на тобі відповідальність за сім’ю.
Наталія зупинилася і подивилася на нього.
— Я теж була неправа, Дімо. Почала тебе міряти якимись цифрами, забула, що ти теж втомлюєшся. А без тебе вдома якось… порожньо.
Навіть сваритися немає з ким. Я почала готувати нормально, уявляєш? Вчора млинці пекла за бабусиним рецептом. Вийшли смачні, а з’їсти їх нікому, Юрко багато не подужає.
— То може я зайду сьогодні ввечері на млинці? — посміхнувся Дмитро.
Через місяць вони стояли в невеликій залі місцевого РАЦСу. Не було пишних суконь чи сотні гостей. Наталія була в простій бежевій сукні, а Дмитро в новій сорочці. Юрко серйозно тримав у руках свій телефон, знімаючи кожен крок батьків.
— Тепер усе по-справжньому, — шепотів хлопчик. — Тепер ви не зможете просто так розійтися по різних квартирах, бо ви дали слово.
Коли вони вийшли на вулицю, сонце яскраво світило, відбиваючись у калюжах. Дмитро обійняв дружину, відчуваючи, як нарешті зникає той холодний вузол у животі, що мучив його всі ці дні.
— Знаєш, — сказав він Наталії, — я тепер буду більше часу вдома проводити. Нова посада дозволяє частину роботи брати на вихідні, але робити її вночі, коли ви спите. Головне, щоб ви були поруч.
— А я репетиторство скоро скорочу, — відгукнулася вона, притуляючись до його плеча. — Мені тепер не можна занадто перевтомлюватися.
Юрко підскочив до них:
— Чому це не можна? Ти захворіла?
Наталія засміялася і погладила сина по голові.
— Ні, просто скоро нас у цьому будинку стане більше. Тобі доведеться вчити когось грати в машинки.
Юрко на мить задумався, а потім серйозно кивнув:
— Добре. Тільки я буду головним. Бо ви, дорослі, без нагляду зовсім не вмієте миритися.
Вони засміялися і переглянулися. Таки гарного сина вони виховали, отже, не все було так незграбно, як вони про це думали. Попереду ще одна спроба і вони мають дуже постаратися.
Як ви вважаєте, чи справді діти мають ставати «клеєм» для стосунків батьків, чи це занадто безвідповідально для дорослих людей?
