— Тобі справді здається, що кілька літер у паспорті можуть стерти двадцять три роки нашої любові? — мій голос тремтів, я дивилася в очі людині, яку все життя вважала своєю найголовнішою опорою.

Мій батько, Степан Петрович, чоловік, чиї руки могли гнути сталеві прути, зараз дивився на мене так, ніби перед ним стояла абсолютно чужа особа. Його погляд, завжди теплий і сонячний, став холодним, як осінній граніт.

— Я не знаю ніякої пані Березюк, — промовив він глухо, майже не розтуляючи губ. — У моєму домі завжди жила Соколенко. Вона дала слово. Вона розуміла, що таке честь роду. А та жінка, що стоїть зараз переді мною… я просто не впізнаю її обличчя.

— Тату, але ж це просто формальність! Артем — мій чоловік, ми будуємо спільне майбутнє! — я намагалася підійти ближче, але він зробив крок назад, до своєї верстатної зони.

— Спільне майбутнє будується на фундаменті правди, — відрізав він. — Ти зруйнувала цей фундамент власними руками в день весілля. Тепер не питай, чому дах твого дитинства більше тебе не гріє.

Моє дитинство пахло мастилом, розпеченим металом і батьківським одеколоном. Мій тато був легендою нашого містечка. Працюючи в ливарному цеху, він мав репутацію людини, яка здатна приборкати будь-яку стихію.

Величезний, широкоплечий, з долонями, схожими на міцні лещата, він здавався втіленням непереможної сили. Але зі мною він ставав іншим.

Коли я була зовсім крихітною, він підіймав мене високо над головою. Я пам’ятаю те відчуття польоту — ніби я торкаюся хмар, а знизу мене тримають найнадійніші руки у світі.

Він завжди діяв дуже обережно, наче боявся, що його велетенська міць може випадково зашкодити крихкій порцеляновій ляльці, якою він мене вважав.

Ми були нерозлучні. Поки мама займалася домашнім затишком, я проводила вечори в гаражі, спостерігаючи, як тато створює неймовірні речі з металу. Він вчив мене, що кожна деталь має значення, що не можна залишати справу незавершеною і що найцінніше в людині — це її слово.

Найяскравіший спогад моєї юності — ніч після мого шістнадцятиріччя. Гості вже давно розійшлися, подарунки були розпаковані, а мама, втомлена від святкових турбот, пішла відпочивати. Ми з татом залишилися на кухні. Горіла лише одна маленька лампа, створюючи магічну атмосферу.

Ми розмовляли про все на світі: про мої мрії стати художницею, про його молодість, про те, як важливо знайти свою дорогу в житті. І ось тоді, під впливом моменту, розчулена його добротою, я вимовила ті фатальні слова.

— Знаєш, тату, я ніколи не відмовлюся від нашого прізвища. Навіть коли вийду заміж. Я назавжди залишуся Соколенко. Хочу, щоб ти знав — я пишаюся тим, чия я донька.

Я бачила, як його обличчя змінилося. Людина, яка ніколи не виявляла слабкості, раптом знітилася. В його очах з’явився блиск, який я бачила вперше — це були сльози радості та гордості. Він пригорнув мене до себе так міцно, що мені забракло повітря, і прошепотів: — Це найкращий подарунок, доню. Ти — моє продовження. Дякую тобі.

Сім років ці слова жили в моєму серці, як теплий спогад, але життя виявилося складнішим за підліткові обіцянки.

Коли Артем зробив мені пропозицію, питання прізвища виникло само собою. Його родина була консервативною, для нього було принципово, щоб ми мали одне прізвище — Березюк.

Почалися довгі розмови, переконування. Зрештою, я здалася. Мені здавалося, що та стара розмова на кухні була лише емоційним сплеском, про який тато, можливо, вже й забув. Як же я помилялася.

День весілля був схожий на казку. Біла сукня, море квітів, щасливі обличчя друзів. Тільки тато виглядав якось незвично похмуро. Він був мовчазним, зосередженим, наче готувався до серйозного іспиту.

Коли настав момент, коли він мав передати мою руку Артему біля вівтаря, він нахилився до мене і ледь чутно вимовив:

— Прощавай, Соколенко. Будь щаслива під своїм новим дахом.

Я тоді лише посміхнулася, подумавши, що це його такий специфічний гумор або просто хвилювання. Я ще не знала, що в той момент для нього я перестала існувати як його дитина.

Наступного дня після урочистостей ми заїхали до батьків забрати частину речей. Я очікувала на звичні обійми, на розпитування про те, як усе пройшло. Але сталося щось дивне.

Тато захоплено розмовляв з моїм чоловіком. Вони обговорювали якісь технічні характеристики нових інструментів, плани на будівництво дачі, риболовлю.

Здавалося, Артем став для нього найкращим другом, майже сином. Але коли я намагалася вставити слово або просто запитати, як він почувається, тато просто проходив повз. Він дивився крізь мене, ніби на моєму місці була порожнеча.

— Мамо, що відбувається? — пошепки запитала я на кухні. — Чому він зі мною не розмовляє?

Мама лише сумно зітхнула, витираючи тарілку.

— Олю, він дуже впертий. Ти ж знаєш його характер. Він вважає, що ти його зрадила. Дай йому час, він заспокоїться. Зараз у нього новий «напарник» — твій Артем, от він і зайнятий.

Минуло кілька тижнів. Ситуація не змінювалася. Артем регулярно їздив з татом на гараж або на будівництво. Вони поверталися задоволені, обговорювали спільні справи, де фігурували серйозні суми, вкладені в нові проекти (тато допоміг нам з початковим капіталом для нашої невеликої справи, сума була значною, що дозволило нам не думати про борги). Але для мене тато залишався “крижаною стіною”.

Нарешті я не витримала. Коли ми вчергове приїхали в гості, і тато знову лише кивнув мені, наче випадковій знайомій, я пішла за ним у його майстерню.

— Тату, ми маємо поговорити. Досить цієї гри в мовчанку. Я твоя донька, я люблю тебе! Чому ти поводишся так, ніби я вчинила щось жахливе? Ти чудово ладнаєш з моїм чоловіком, ви стали нерозлийвода, а мене ігноруєш!

Він повільно відклав інструмент, витер руки об фартух і подивився на мене тим самим важким поглядом, від якого стає холодно в душі.

— Я пам’ятаю дівчинку, яка обіцяла берегти ім’я свого роду. Я пам’ятаю кожне слово, сказане тієї ночі. Для мене слово — це залізо. Якщо воно дане, воно має бути міцним. Ти ж виявилася крихкою, як пісок.

— Але ж я люблю Артема! Хіба моє щастя не важливіше за назву в документі?

— Щастя без честі не має ваги, — сказав він, розвертаючись назад до верстата. — Ти обрала свій шлях, пані Березюк. Живи ним. А Соколенко тут більше немає.

Я вибігла з майстерні в сльозах. Артем чекав мене в машині, він виглядав розгубленим. Він бачив, як ми з татом ладнаємо в справах, і не міг зрозуміти, чому між мною та батьком виросла прірва.

— Може, мені з ним поговорити? — запитав чоловік, стискаючи мою руку.

— Не треба. Він не змінить думки. Він вважає, що я порушила клятву.

Ця ситуація тягнеться вже кілька місяців. Я намагалася писати йому листи, надсилала фотографії наших спільних з Артемом успіхів у бізнесі, але він ніколи не відповідав.

Мама каже, що він перечитує мої повідомлення, коли нікого немає поруч, але як тільки хтось заходить — знову стає «металевим».

Найболючіше те, що він продовжує допомагати нам. Він інвестував у нашу справу ресурси, про які ми могли тільки мріяти (це була така підтримка, яка дозволяє молодій сім’ї міцно стояти на ногах). Він ставиться до Артема як до спадкоємця своїх знань і справ. Але я для нього — привид.

Нещодавно ми дізналися, що я чекаю на дитину. Це буде хлопчик. Ми з Артемом вирішили, що дамо йому подвійне прізвище — Березюк-Соколенко. Можливо, це стане тим містком, який дозволить татові повернутися в моє життя? Або ж це лише ще більше його розлютить?

Я часто згадую той вечір у шістнадцять років. Чи знала я тоді, яку ціну доведеться заплатити за дитячу обіцянку? Я просто не знаю, як усе це розуміти.

Скажіть, невже прізвище має ажтаке велике значення? Невже я й справді зрадила тата?

Головна картинка ілюстративна.