Видати заміж Оленку було надзвичайно важко. А час уже давно настав! Її годинник не просто цокав, він шалено крутив стрілками, кривлявся намальованими цифрами, зітхав і охав, як Оленчина мама.
— Оленко, ти розумієш, що я хочу онуків?! Хочу, щоб у домі стало гамірно, щоб була черга до ванної, а на кухні зайняті всі конфорки, бо ти вариш дітям кашу, чоловікові смажиш яєчню, а я заварюю каву… У цьому й полягає сенс життя! — філософськи, знявши окуляри й піднявши погляд на доньку, підсумувала Наталія Петрівна.
— Мам! Ну що, мені тепер за першого ліпшого заміж виходити, тільки тому, що ти хочеш чергу до вбиральні? Мамо, мені ніколи, і все це пусте. Де мені з ними зустрічатися, знайомитися де?! Я на роботі до сьомої, кручуся, як білка в колесі. В автобусі я ні з ким не розмовляю, в кіно чи інші заклади не ходжу. Чого ти так на мене дивишся?! Краще займися чимось! — гарячкувала Оленка, переставляла на столі чашки, поправляла вже зачерствілі шматочки нарізаного сиру, торкнулася заварника — охолов.
Хоч раз вони можуть поснідати спокійно, мирно, як дві дорослі жінки, без цих порожніх розмов, маминих нарікань, Оленчиних виправдань, які тут усе одно нікого не цікавлять?! Могли б чи ні?
Ні…
Прошаркав на кухню Оленчин дід, Василь, якого нещодавно, овдовілого й занепалого духом, Наталія, Оленчина мама, забрала з села до квартири.
Дідусь поводився тихо, здебільшого зітхав, довго ганяв чаї біля відчиненої кватирки, ночами зітхав, блукав по своїй кімнаті.
— Важко, доню, мені на новому місці прижитися. Не виходить! Відвези назад! — бурчав він раз у раз, але Наталія не погоджувалася.
— Мені зручніше, щоб ти, тату, був на очах, під наглядом. До тебе не наїздишся, а як щось станеться, що тоді? Ні, тату, тут будеш! — казала вона й забирала в батька запальничку. — Шкідливо, тобі ж лікарі казали! Все, тату, ніколи мені, на роботу пора.
І йшла. А він, провівши Оленку й Наталю, сідав біля вікна, знову зітхав і хмурився…
Наталія жила без чоловіка, тож не було кого виховувати, за ким доглядати, окрім Оленки та батька.
Кілька разів Оленка намагалася виїхати, почати жити самостійно, але не вдавалося. У Наталії одразу виникали нерозв’язні проблеми, траплялися якісь біди, псувалося здоров’я, і Оленці доводилося повертатися.
Так і жили, добре хоч колишній чоловік залишив Наталці трикімнатну квартиру, покинув, так би мовити, галантно, пішов із чемоданчиком, а все спільно нажите залишив колишній сім’ї…
Зрозумівши одного разу, що покладатися на Оленку не варто, що донька зовсім не дбає про продовження роду й Наталин душевний спокій, Наталія Петрівна вирішила сама взятися за справу.
— Ні, ну що такого, тату?! — вирішила вона обговорити свою ідею з батьком. — Є ж і зараз свахи, я піду, мені порадять чоловіка, а там уже далі справа нехитра!
Василь Іванович, сидів на табуретці біля вікна й розгадував кросворд, навіть упустив олівець, покректав, пірнув під стіл, підняв скатертину, сховався під її краєм, повозився там, піднявся, поглянув на доньку.
— Наталю, ти наче не Оленчиною долею займаєшся, а розведенням худоби! Які свахи? Які зговори й «справа нехитра»?! Відчепися від дівчини, благаю! Чи тобі нічим зайнятися? А поїдьмо тоді картоплю копати. У сусіда вродила, кличе допомогти. Там так наробишся, що до свахи йти буде лінь. Поїдеш?
— Тату! Оленка, між іншим, твоя єдина онука. І тобі байдуже, як вона далі житиме? Байдуже?! — Наталія перейшла на фальцет, а потім закашлялася, Василь налив їй водички.
Жінка швидко випила, а потім знову взялася за своє:
— Ти хочеш, щоб так рід Самчуків і закінчився? Оленці скоро сорок буде…
— Через десять років, — уточнив батько.
— Так, і що, це багато? Он у Вовчуків уже онуки до школи пішли, у Степанюків… Тату, ти пам’ятаєш Степанюків? Люду й Петра? Ай! — з досадою махнула рукою жінка, — нічого ти не пам’ятаєш! А в них старший одружився й чекають поповнення. У всіх усе нормально, одні ми сидимо, жодних змін. Мені вже соромно в хлібний ходити, Галя, продавщиця тамтешня, що Оленці, ще шестилітній, хліб продавала, так от ця Галя все мене питає, коли, мовляв, весілля. А я тільки рукою махаю і…
— То скажи, що це не її справа! — обірвав доньку Василь Іванович. — Чи бачене діло, продавщиця й лізе в чуже життя! Нечувано! Не купуй у неї ті булки, я до них більше не доторкнуся!
Чоловік відштовхнув від себе тарілку з рум’яними здобними булочками, відвернувся.
— Їж, тату! Я знаю, що ти любиш. Галя все ж має рацію, нам треба піднапружитися! — Наталія сама взяла булку, відкусила, почала повільно жувати, міркуючи, де б знайти тих свах, де вони водяться?..
… Світлану Юріївну Наталії порадила кухарка Люба з їдальні на підприємстві, де Наталія працювала в кадровому відділі.
— До Світланки тобі треба йти, Наталю, тільки до неї! — впевнено кивала Люба.
— А що, вона — професіонал? — уточнила, закусивши дужку окулярів, Наталія.
Наталія звикла довіряти лише «професіоналам»: людям з освітою, регаліями, званнями. Якщо стоматолог, то тільки з щелепно-лицевого шпиталю, та щоб не нижче професора, якщо репетитор для Оленки, щоб дівчинка грала на фортепіано, то обов’язково випускник консерваторії. Такого, до речі, знайти було складно, довелося задовольнятися сусідкою Кларою Яківною, колишньою музичною працівницею в дитсадку, але Клара клялася, що музичну школу закінчила з відзнакою, тільки ось атестат кудись подівся. Якщо сантехнік, то подавайте з дипломом, а не «дядя Вася-з другого підʼїзду»…
Отже, і сваха потрібна не абияка!
— Вона? — Люба поправила ковпак, засунула під нього пасмо, що вибилося на чоло. — Ну цьому не вчать, але досвід багатий, та й у медицині вона колись працювала, у медкомісіях, тож про здоров’я скаже, у кого що.
— Про здоров’я — це добре, це правильно. А то підсунуть абикого, возись потім Оленці з ним! — підсумувала Наталія Петрівна, записала адресу свахи і, доївши суп та кивнувши Любі, пішла до свого кабінету.
— А компот, Наталіє Петрівно! — схаменулася офіціантка Марія, побігла зі склянкою в руках, послизнулася на мокрій підлозі, ледь не впала.
— Не хочу компот. Ніколи. Дякую, Марічко! — велично кивнула Наталія. Вона доньку заміж видає, має думати про це, а не про те, як шлунок потішити!..
… Світлана Юріївна зустріла Наталію з хитрим прищуром і начебто трохи веселенька. Чи, може, Наталії так лише здалося.
— Мене звати Наталія Петрівна, ми з вами домовлялися на сьогодні, пам’ятаєте? — зупинилася в передпокої гостя.
— Як не пам’ятати! У вас товар, у нас купець, — прискіпливо оглянула Наталію Світлана, поправила комірець свого байкового, у голубі волошки, халатика, потупцяла на тоненьких ніжках у сіро-коричневих панчохах, смикнула руку, засунула глибше у волосся шпильку, що випала.
— Так, саме з цього приводу я й… То куди пройти? Де у вас можна подивитися картотеки? — засукала рукави, наче йшла доїти корову, Наталія.
Вона чекала побачити стелажі з «особистими справами», стосики фотографій чоловіків «на будь-який смак», короткі характеристики, виписки з їхніх послужних списків… Але в кімнаті, куди її провела господиня, нічого такого не було. Звичайна кімната: під лампою в центрі стоїть круглий стіл, накритий червоною оксамитовою скатертиною. Та по краях витерлася, видно «лисі» заломи. Наталія такі скатертини терпіти не могла, вважала їх надто пафосними.
Праворуч від столу буфет, у якому нудиться в очікуванні порцеляна й скляні келихи. Поруч із буфетом, присунута до вікна, тулиться книжкова шафа.
Ліворуч від столу фортепіано, на ньому, звісно, гіпсові голови, як їх там називають? А, так, бюсти. Оленка один такий у дитинстві розбила, крихти по всій кімнаті розлетілися. Моцарт, здається…
У кутку біля дверей приткнутий письмовий стіл, на ньому щось схоже на креслярську дошку, лампа із зеленим абажуром, полиця з книжками й рулонами паперу. На підлозі — килим-доріжка. Такі вічно збираються гармошкою, а пилу на них…
— Ну то куди ж мені пройти? — обернулася Наталія й знову помітила, що Світлана Юріївна дивиться на неї оцінююче, як кравець на модель.
— А ось за стіл. Сідайте, сідайте, що ж це я! — розсипалася в вибаченнях господиня. — Справу треба робити, панове!
І почала робити справу.
Світлана розпитувала про Оленку, де й як училася, яка на вигляд, що носить, де купує все, аж до панчіх і шкарпеток. Ким працює і що робить вечорами та на вихідних, чи є в Оленки дача, будиночок у селі, чи любить вона читати, як ставиться до музики.
— Ой, Оленка чудова піаністка, іноді ходить у філармонію на концерти. Вдома у нас більше немає фортепіано, довелося продати… — знизала плечима Наталія.
— Як це продали? Зовсім? Дивна справа. Ви бідні? — насупилася сваха.
— Ні, що ви! Просто коли ми розлучалися з чоловіком, він залишив нам квартиру, а я вирішила йому трохи компенсувати… Довелося дещо продати. Але Оленка грає, нічого не забула, повірте! А що, у вас у картотеці є любителі музики? Як приємно! Завжди хочеться кращого для наших дітей, чи не так?
— Ну так… Ну так… — Світлана Юріївна раптом стала дуже серйозною. — А що ж сама ваша донька? Не зацікавлена?
— У чому? — злякано запитала Наталія.
— У весіллі, звісно! Просто в мене всі наречені з серйозними намірами, і я не працюватиму задарма! — чомусь завелася сваха. — Я витрачаю на вас час, умовляю, розмовляю, а виявляється, що все марно! Нове покоління зовсім не прагне створювати сім’ї! Це нікуди не годиться! Усі кудись мчать, щось будують, вислужуються, а потім приходять у свої квартири, сидять у чотирьох стінах і виють від туги. А завтра знову біжать, корчать із себе незалежних і ділових, відмахуються від простого людського щастя! І що це, на вашу думку, добре? Отак із матір’ю до кінця її днів жити — добре?! Уже вуса відростив, уже пузо лізе, а все йому не до того, щоб одружитися! Це так бути не має! А все ж через жінок! — договорилася до головного Світлана Юріївна, раптом схлипнула, притисла невідомо звідки взяту в її руках хустинку до очей, захитала головою, наче заперечуючи саму можливість самотності.
Наталине обличчя від такої тиради витягнулося, зблідло.
— Та як же жінки, дозвольте! Чоловіки самі тепер себе обгороджують, бережуть наче. А моя Оленка, моє сонечко, вона ж така господарська, така розумна, ласкава, турботлива дівчинка, а яка гарна і діток любить! Але ось усе якось чи то соромиться, чи ще що… Я сама, розумієте, розлучена, я вже казала…
— Так, ви продали фортепіано, щоб віддати колишньому гроші… — кивнула Світлана, знову схлипнула. — Не найрозумніший вчинок.
— Ні, ви не подумайте, ми розійшлися з чоловіком тихо, мирно, але Оленка… Вона така вразлива, ранима і… Словом, вона, мабуть, боїться, що й від неї чоловік піде, покине, а їй буде боляче. Я так переживала, так переживала… — Наталія Петрівна теж схлипнула, почала жмурити очі, а в них защипало, і солоні сльози покотилися по нарум’яненому обличчю, по щічках, докотилися до підборіддя, повисли кришталиками суму.
— Ось, візьміть серветку. Не плачте! — Світлана Юріївна простягнула гості паперову вафельну серветочку, сама теж гучно висякалася в хустку, а потім раптом гримнула рукою по столу. — Не дамо нашому роду закінчитися, яке б не було життя, мусимо й ми онуків поняньчити, дітей своїх зробити щасливими! Га?
— Га… — Наталин підборідок тремтів, їй захотілося чаю і накинути на плечі теплу шаль.
— Тоді за діло! — скомандувала сваха, встала, почала ходити по кімнаті, час від часу поглядаючи збоку на гостю. — Ну а ви самі як? Чим живете? — раптом запитала вона.
— Я? Я тут зовсім ні до чого. У мене Оленка… — розгубилася Наталія Петрівна.
— Зрозуміло. Гаразд, ось тут у мене є один кандидат, подивіться… — Світлана поклала на стіл чорно-білу фотографію. — Олег. Великий начальник, поважна людина. Дуже м’який і уважний. А як він варить варення… — Світлана Юріївна звела очі до стелі, усміхнулася, зітхнула. — Хочете спробувати?
— Що?
— Варення, звісно! У мене ще, здається, залишилася баночка…
За якийсь час вони вже пили чай, беручи маленькими ложечками варення зі скляних піалок, про щось сміялися, а потім Світлана заспівала тягучу, зі схлипами народну пісню.
Наталія знову розчулилася, взяла ще одну серветку.
— Добра ви жінка, Світлано Юріївно. Дуже добра… Як гадаєте, вийде у нас?
Світлана кивнула.
… — А я вам кажу, що таких цифр ми не дамо, як не крути! Ви тільки людей заженете! — уперто твердила Оленка, зверху вниз дивлячись на начальника, що сидів за столом. — Конвеєр — це важко, усі й так на межі, а у вас, бачите, план підвищили. Отже…
— І що це означає? Олено Михайлівно, це означає, що треба його виконувати. І крапка. Жодних обговорень! — Чоловік скочив, суворо глянув на Оленку, вона навіть очей не відвела.
— А я вам кажу, що до кінця місяця на ваш стіл ляжуть сотні заяв на звільнення. І моя там теж буде! — Оленка розправила плечі, розвернулася на підборах і пішла.
У неї ще багато справ, мама просила заскочити в кондитерську, купити тістечка, і чоботи з майстерні забрати, а дідові взяти ліки. Де ж той рецепт?
Жінка покопалася в сумці, знайшла згорнутий папірчик, полегшено зітхнула. Якби загубила, дід би дав прочухана, що треба знову йти на огляд…
— І куди ж ви так рано, Олено Михайлівно? — тут як тут з’явився на прохідній начальник. І чого він до Оленки чіпляється?!
— Я відпросилася, ви просто забули, Олеже Вікторовичу. Вибачте, я поспішаю в аптеку! — Оленка спритно просунула в віконце перепустку, вахтер кивнув, побажав щасливої дороги.
— Але завтра у мене в кабінеті о десятій! Нарада! — почувся позаду голос, Оленка кивнула, махнула рукою…
Сьогодні скрізь було багато людей — і в аптеці, і в автобусі, і навіть у кондитерській, до речі, досить дорогій, але раз мама просила, Оленка купить саме ті тістечка, з ягодами й збитими вершками, які любить Наталія.
— І знову добрий день! — Оленка здригнулася, обернулася.
— Ви? Що ви тут робите? — сердито запитала вона. — Олеже Вікторовичу, вам, здається, ще треба було попрацювати з паперами!
— Я теж відпросився. Справи. Мама попросила зайти до однієї своєї знайомої, щось там із телевізором вирішити. Ну, та гаразд. Ой! Мені! Мені ці тістечка залиште, будь ласка! Дуже треба! — раптом гукнув він продавцеві, але та вже склала смаколики в коробочку, зав’язала стрічкою й віддала Оленці.
— Вибачте, дівчина вже оплатила, — знизала плечима продавчиня. — Візьміть ці, з лохиною.
Олег зітхнув. Скрізь ця Олена Михайлівна його випереджає. Так, дивись, ще й посуне його з керівної посади, ще й вискочка!
— Стільки солодкого їсти шкідливо! І до того ж, ви казали, що вам треба в аптеку! — Чоловік відчинив перед Оленкою двері кондитерської. — Ай-яй-яй! Отже, в гості зібралися?
— Це не ваша справа. Я не зобов’язана звітувати. Пропустіть мене й ідіть своєю дорогою. До побачення!
Вона рішуче пішла вперед, а Олег, усміхнувшись, звернув у провулок. Добре хоч, їм не по дорозі…
… Наталія Петрівна уже годину умовляла батька змінити витягнуті на колінах спортивки на пристойні штани, одягнути гарну сорочку, може, навіть пов’язати краватку.
— Навіщо, Наталко? Мені й так добре! Відчепися! — відмахувався той і ворушив губами, підбираючи слово в кросворді.
— Але тату! Будь ласка! Я тебе прошу! Ми повинні справити правильне враження, розумієш? — скиглила Наталія.
— Не розумію. Я нікому нічого не повинен справляти. І прибери ти ці штани! Поховаєш мене в них, а поки хай висять.
— Ну до чого тут «поховаєш»?! До нас прийдуть гості, один гість. Я хочу… — не вгавала Наталія.
— От і «хочи». Ти чудово виглядаєш, Наталко, навіть схудла. Слухай, а де в нас шахи? Твої гості грають у шахи?
— Звідки я знаю?! Не для цього кликали… Тату!
Але Василь Іванович уже пішов до комори, гримів там на полицях, грюкнув старими алюмінієвими тазами, щось упустив, покректав, потім радісно вигукнув: «Знайшов! Ось вони, рідненькі! Наталко, ходи, зіграємо!»
Але доньці було ніколи, вона лише пирхнула, пішла на кухню — готуватися…
… Оленка, здається, не запізнилася. Зайшла в передпокій, гукнула діда, віддала ліки, потім трохи посиділа на стільці біля взуттєвої тумби, переводячи подих.
— Втомилася? — запитав її Василь Іванович. — Наталю! Ходи, Оленка купила твої тістечка. Ох, Оленко, твоя мати мене замучила! Он, нарядила, як на оглядини! Не дозволила шпроти відкрити, мовляв, пахнути буде. Кого ми чекаємо, га?
Оленка знизала плечима.
— Якісь подруги прийдуть, здається. Дідусю, та ти не нервуй, чого ти! — Оленка обійняла Василя Івановича, повела його до кімнати, присіла за стіл. — Ну що, партію?
Дід кинувся розставляти фігури, але тут до них підбігла Наталія.
— Оленко! Я нічого не встигаю! Зовсім нічого! Наріж ковбаски, ну будь ласка! Втомилася? Бліда. Візьми рум’яна. І перестань гризти нігті! Оленко! — зашипіла вона.
— Ну що ти, їй-богу! Себе завела, усіх навколо зашпиняла, Наталко! Кого чекаємо, ти хоч скажи! — гримнув по дошці Василь.
— Не важливо. Прийдуть, посидимо, чаю поп’ємо. Все, Оленко, іди допомагати.
Жінки пішли на кухню, Василь Іванович відштовхнув шахи, втупився у вікно. Що знову Наталка затіяла?! Кому це все треба?! Ні, бідна вона жінка, невдатна. Все життя була якась незграбна, наче старається, а виходить погано. І адже не слухає, якщо їй сказати!.. Може, й добре, що батько до неї переїхав, хоч якось допоможе, підсобить…
Відкривати на дзвінок у передпокій послали діда.
Той, розправивши плечі й пригладивши чубчик ріденького волосся, покашляв, розчахнув двері.
— Вітаю вас у нашому домі! — злегка кивнув Василь, оглядаючи чоловіка з коробкою за порогом. — Дозвольте відрекомендуватися, Василь Іванович, батько господині. А ви хто будете?
Оленка й Наталія чули, як затупотіли в передпокої, потім розсміялися, і ось уже кроки наближаються, відчиняються двері кухні.
Наталія одразу розпливлася в усмішці, гостинно розвела руки.
— Ах, добрий день! — після секундної паузи, щоб швиденько окинути поглядом гостя, заголосила вона. — Дуже раді! Дуже! Мене звати Наталія. А це Оленка, моя донька. Оленко, ну прийми ж у гостя коробку, що він із нею топчеться, незручно ж! Дякуємо вам велике за цей шикарний подарунок! Зараз уже сядемо за стіл, усі з роботи, голодні! Оленко, чого ти застигла?!
— Добрий вечір, Олено Михайлівно, — усміхнувся гість.
Оленка кивнула, відвернулася.
— А ви що, знайомі? — трохи розгубилася Наталія.
— А як же! Працюємо разом. Отже, Олено Михайлівно? Ну, я так розумію, що телевізор у вас не зламався? — Олег гепнув тістечка з лохиною на стіл, перекинув сільничку.
Василь Іванович приречено зітхнув — сільничка ж до сварки!
— Працюєте? Оленка вами керує? — пролепетала Наталія Петрівна. — А телевізор… Знаєте, він таки глючить!
— Ну давайте подивимося! Якби мати не наполягала, щоб я допоміг її давній знайомій, тобто, мабуть, вам, Наталіє Петрівно, то я б ніколи не став витрачати час на ці… Ці посиденьки! — Олег сам не розумів, чому злиться. Йому навіть стало гидко від самого себе й шкода пихкаючого за спиною дідуся, а ще він боявся тепер дивитися на Оленку.
Ну що такого, просто збіг, буває! І Олена Михайлівна ні в чому не винна… Чи винна?
— Ну і де ваш телевізор? Ні, я не хочу їсти! — ще більше розсердився Олег.
— У дідуся в кімнаті… — тихо сказала Оленка. — Олеже Вікторовичу, це не те, що ви подумали! Я не знала, якби знала, то, звісно, заборонила б мамі з вами зв’язуватися! Ви…
— Ну так, звісно! Я ж навіть телевізор не можу полагодити, куди вже мені керувати, правда, Олено Михайлівно?! — підтакнув їй чоловік, розвернувся, пішов за Василем.
— Оленко, ти почекай там, на кухні чи що… Ми самі тут… — похмуро сказав дід, не дав Оленці пройти.
… Олег крутився навколо апарата, то вмикав, то вимикав, Василь Іванович подавав інструменти, гість уже поліз у мікросхеми, поцокав язиком.
— Пилосос би! Почистимо, а там далі… — сказав він якимсь залізним тоном.
— Добре. Добре, зараз! — з готовністю кинувся виконувати прохання Василь. Може, ще все складеться, може, не сваритимуться більше в цьому домі, полагодить хлопець телевізор і піде…
Зиркнувши на притихлу Наталію й Оленку, дід потяг із комори пилосос, важезний, старий, радянський, зачинив за собою двері.
Наталія ще посиділа, подулася, а потім швидко встала, схопила телефон, почала комусь дзвонити.
— Світлано Юріївно? Добрий вечір! Це Наталія. Ну і як це називається?! Вони посварилися, чуєте? Вони, виявляється, разом працюють! Та що ви виправдовуєтеся? Хіба я для цього все затіяла? А ось так сваряться! І нітрохи ваш кандидат не галантний і не гарний. А ось так! Що значить, він ваш син? Який ще син, що ви мені голову морочите?! Ви працюєте свахою, до чого тут сини? Ах, ви мені набрехали?! Чудово! Ні, не треба приїжджати! А я сказала, що не треба! Так, він ще тут. Та нічого ви не владнаєте, усе тільки гірше… — Наталія поклала слухавку і повернулася до доньки.
Та дивилася на Наталію якось безнадійно сумно.
— Мам, я не хочу заміж, я не хочу, щоб було так, як у вас із татом. Жили, жили, а потім розбіглися й продали мій інструмент. І нічого мені не пояснили.
Наталія відкрила, було, рота, але Оленка лише похитала головою.
— Зараз уже нічого не треба говорити. Я виросла, усе розумію. І в тата інша дружина. А в тебе — я. І ти тягла мене на собі все моє життя. І ти хочеш улаштувати моє щастя, але… Але мені його не треба, розумієш?
Наталія хотіла щось сказати, виправдатися, але донька пішла до вітальні, сіла за стіл, посумувала, а потім, поміркувавши, поклала собі салатику, ковбаски, почала їсти. Що ж тепер, голодною ходити?!
Наталія присіла навпроти, спостерігала…
Жінки здригнулися від звуку дверного дзвінка, Оленка пішла відчиняти.
— Добрий вечір. Ви, мабуть, Оленка? І які ж у вас претензії до мого хлопця? Та такого світлого, доброго чоловіка ви ніде більше не знайдете! Чи ви та Оленка, яка постійно сперечається з ним на роботі? Ах, ось ви яка… Треба ж, тісний світ!
Василь Іванович прислухався, втягнув голову в плечі. Багато солі просипалося, отже, й сварок сьогодні не уникнути…
— … Мій Олежик став погано спати, він зовсім не може їсти, схуд. Ви його довели до нервового виснаження! Наталіє Петрівно, якби я тільки знала, що вона… — Світлана Юріївна ткнула пальцем у стоячу перед нею Оленку, — це вона, то ні за що б не довірила вам свого сина!
— Що значить не довірили б? — виступила вперед Наталія. — Ви сваха, отже, це ваша робота. До чого тут ваш син?! Він мені не був потрібен, але ви спеціально, почувши, яка моя Оленка хороша, підсунули саме його! Де ж інші кандидати?
— Та немає інших кандидатів! І ніяка я не сваха, дуже треба! — почервоніла Світлана. — Мені сказали, що у вас донька на виданні, а в мене, значить, син, і я вирішила…
— А хто вам сказав? — насупилася Наталія.
— Та Люба. Вона в нас на дачі сусідить, ось і сказала, що ви, мовляв, шукаєте.
— Люба? Ах, Люба…
Вони ще покричали одна на одну, уже наче за інерцією, беззлобно, потім зійшлися на тому, що в усьому винна кухарка Люба, але й самі вони добрі. Наталія знову звинувачувала Світлану, Світлана — Наталію. Як дві кішки, вони шипіли й випускали пазурі…
А Оленку хтось потягнув за рукав жакета.
— Ходімо, прогуляємося, — шепнув їй на вухо Олег. — Василь Іванович за ними пригляне. — Мам, відійди вбік…
Наталія й Світлана, притулившись до вікна, дивилися, як двором ідуть їхні діти, про щось розмовляють.
Жінки зітхнули чи то приречено, чи то радісно, Василь Іванович не зрозумів.
— Ну то ми їсти будемо сьогодні чи ні? Дарма я вдягав цю сорочку?! — забурчав Наталин батько, взяв тарілку, поклав собі м’яса, уже, на жаль, холодного. — Затіяли ви, дівки, дурницю. Чого вам не сиділося? Жодної кмітливості! Треба було якось випадково їх звести, а ви… Ось тепер звільнить він мою Оленку. І все!
— Не звільнить. Дай Боже, обійдеться… — притисла пальці до губ Світлана. — Ми ж, як краще, хотіли…
… — А що там за історія з фортепіано? — запитав, коли вийшли на вулицю, Олег. — Олено Михайлівно, ну що ви дуєтеся? Ну буває, смішно ж! Наші матері нас одружити вирішили…
— Що? — Оленка різко зупинилася.
— А ви не зрозуміли? Моя мама ось уже п’ятий рік тільки цим і займається, відправляє мене до своїх знайомих, я щось там лагоджу, а потім мені представляють доньку, онуку, племінницю, сусідку. Один раз навіть сватали пані поважного віку. Мама вдає, що нічого про це не знає, а я на неї сварюся… — усміхнувся Олег.
— А навіщо ходите? Може, вам і справді самому собі дружину не знайти? От і сподіваєтеся? — випустила кігтики Оленка.
— Я ж сказав, я лагоджу апаратуру. І вона, правда, часто ламається. А дружину… Я не шукаю.
— Завзятий холостяк? Життєва позиція? — усміхнулася Олена.
— Ні. Я вже її знайшов. Давно, років два тому, — похитав головою Олег.
— То чому не одружуєтеся? Ааа! Ви за вільні стосунки? Похвально й дуже зручно!
— Я за сім’ю. Але не тягти ж її силоміць під вінець. Вона мене терпіти не може. Які вже тут почуття! Буває…
Олег обігнав свою супутницю, крокував швидко, розмашисто, вона ледве за ним встигала.
— Олеже Вікторовичу! Та зачекайте ж! Я не встигаю! Будь ласка, зачекайте! — Оленчин голос раптом став тихим, переляканим, як у дитини.
Олег обернувся.
До жінки з кущів вийшов кремезний, із квадратною головою й виступаючими по всьому міцному, як тумба, тілу мускулами бульдог, кілька секунд потупцяв, потім завмер войовничо, перегороджуючи шлях. Не гавкав, лише трохи гарчав.
— Я боюся собак, — прошепотіла Оленка, притисла кулачки до себе.
— І я, — повідомив Олег, свиснув, собака обернулася, нахилила голову набік. — Але й вона нас боїться. Іди вже звідси, бачиш, Олена Михайлівна не в собі, її мама заміж видає… Іди, ну! — сказав він собаці.
Пес наче поміркував, зітхнув, понуро опустив голову й пішов назад у кущі.
Оленка швидко проскочила до свого попутчика.
— Дякую! — прошепотіла вона, раз у раз оглядаючись.
— Будь ласка. Я здійснив для вас подвиг. Тепер ви можете вийти за мене заміж, — відповів Олег. — Хочеш карамельку? — І витяг із кишені дві цукерки в прозорих фантиках.
Оленка зніяковіла, почервоніла. Отак просто?! Вона зараз візьме цукерку й потрапить під вінець?..
… Коли вони повернулися додому, старші вже сиділи за столом. Василь Іванович розповідав байки, жінки хихотіли, а на столі, на гарній тарілці, лежали тістечка — зі збитими вершками, малиною й лохиною.
— Оленко, може, курочки? Не вечеряли ж! — переставши сміятися, тихо запитала Наталія.
— Олежику, посиди з нами. Ну, пробач ти мене, — прошепотіла Світлана.
— Ой, та що час гаяти! Сідайте за стіл, там розберемося! — розгулявся дід Василь, закотив рукави сорочки, схаменувся, знову розкрутив їх, застебнув ґудзики на манжетах. Оглядини ж. І його ж оглядають, отже, треба відповідати!..
… Олег і Оленка одружилися через пів року, сваритися на роботі перестали, вдома лише іноді бурчать одне на одного, але так, жартома, влітку варять варення, взимку їздять кататися на лижах.
Наталія й Світлана теж поріднилися, стали часто разом ходити в музеї, театр, просто гуляти парком, іноді беруть із собою Василя, той балує панянок морозивом і катанням на кораблику. Жінки раз у раз торкаються теми онуків, але Василь Іванович їх осмикує, не треба!
Ну а Люба вважає саме себе справжньою «винуватицею» загального щастя. Ну а хто, як не вона, так усе гарно влаштувала, звела?! І собака ж була її, утекла, Люба її потім ледве знайшла.
А ви кажете — кухарка… Та вона просто амурчик у білому ковпаку, не інакше! І ніхто «дякую» не сказав. Отак роби людям добро після цього…
