— Тату, ти коли додому повернешся? — Станіслав намагався говорити спокійно, але голос тремтів.
— Поки що не знаю, — відповів батько так буденно, ніби питали, чи він уже поїв. — Може, й не повернуся.
Станіслав зупинився посеред під’їзду, не розуміючи, чи він правильно почув.
Його батькові було шістдесят п’ять років і на пам’ять він не жалівся, як і на здоров’я.
— Як це — не повернешся? Ти де взагалі?
— Там, куди ти мене послав.
Станіслав нічого не зрозумів, адже він лишень надумав з батьком обмінятися квартирами, то чому батько таке каже?
Якщо не хотів з дому переїжджати, то так би й одразу сказав.
А тепер взагалі не прийде додому.
Не було його й зранку і не було ввечері, трубку він брав, але казав короткі фрази, що зайнятий і скоро все пояснить.
Станіслав прикрив очі руками. Він точно не був готовий до таких «поворотів долі».
— То що тепер нам з Оленою робити? — прошепотів син.
— Завтра поговоримо всі разом, — пообіцяв батько. — Це непросто, але так вже сталося.
А ще через тиждень Станіслав із дружиною переносив речі в простору батькову квартиру.
І лише тепер, коли коробки були складені вздовж стіни, він згадав, з чого все почалося…
— Давай тільки без пригод, гаразд? — буркнула Олена, коли вони з чоловіком піднімалися стареньким ліфтом. — Я й так нервуюсь.
— Ми ж для тата стараємося, не для себе, — нагадав Стас.
Двері квартирі відчинила висока струнка жінка десь років сорока п’яти.
— Проходьте, — вона намагалася посміхатися, але нервувала. — Мене звати Ірина. Сміливо дивіться все, що вас цікавить. Єдине… не дуже реагуйте на мамині слова. Вона може сказати зайве.
— Вона хвора? — делікатно уточнила Олена.
— Ні, ні. Просто… категорично проти продажу.
— Але ж квартира ваша? — перепитав Станіслав.
— Моя, — Ірина зітхнула. — Я її купувала. Мамі тоді треба було окреме житло, вона після розлучення сюди перебралася. А тепер я сама розлучилася і хочу забрати її до себе.
— А вона не хоче?
— І близько. Каже: «Мене звідси тільки винесуть». Через це всі покупці зникають.
Олена співчутливо зітхнула.
— А якщо вона проти, то… це ж проблема?
— Ні, юридично все чисто. Просто готуйтеся, що вона може бурчати, — попередила Ірина і вказала на коридор. — Дивіться квартиру.
Квартира була доглянута, охайна, свіжа. Ірина явно не перебільшувала: ремонт справді робили професіонали.
— Красиво, — Олена навіть не приховувала захвату.
— Це я старалася, — підтвердила Ірина. — Хотіла все зробити якісно, щоб ніхто не подумав, ніби з прихованими дефектами продаю.
Після огляду кухні й вітальні вони підійшли до дверей в другу кімнату.
— А там ваша мама? — запитав Стас.
— Так. Я попереджу її, — Ірина нерішуче постукала й відкрила двері.
На ліжку сиділа ще не літня жінка з ясними, трохи втомленими очима.
— Добрий день, — привіталася Олена.
— Добрий… — озвалася старенька недовірливо. — Ще одні дивитися прийшли, так?
— Так.
— Ну, будете дивитись — дивіться. Але скажу відразу: ця квартира не піде ні в чиї руки.
— Мамо, будь ласка… — Ірина зробила крок до жінки.
— Ти чудово знаєш, що я звідси не вступлюся,— твердо сказала жінка.
— Мам, не починай…
— А що мені лишається? Я тут звикла, — сказала вона, не дивлячись на доньку. — Я до тебе не хочу. Сама шукай собі чоловіка і дай мені спокій.
Ірина нервово стисла губи.
— Ви вибачте… Я з нею ще поговорю.
Стас та Олена коротко переглянулися: незручно було навіть стояти поруч.
Минуло хвилин п’ять, вони подякували й майже втекли з квартири.
Вже в коридорі Ірина наздогнала їх:
— Я зроблю велику знижку, якщо ви погодитеся. Дуже велику. Просто… будь ласка, подумайте.
Олена чемно кивнула, не обіцяючи нічого.
Щойно вони відійшли від під’їзду, Стас обернувся до дружини:
— Ти бачила ремонт? І ще й скільки скидає!
— Ти здурів? — Олена навіть зупинилася. — Ти бачив, що там робиться? Вони не домовилися. І ти хочеш, щоб ми влізли в цей вузол?
— Ну… квартира ж хороша.
— Квартира чудова, але разом із нею йде бабуся, яка погрожує всім підряд!
Стас задумливо потер підборіддя:
— Слухай… ми ж для тата дивимося. Нехай він сам оцінить. Може, він знайде підхід.
— До тієї жінки?
— Ну так! Батько в нас балакучий, комунікабельний. Вони майже одного віку, спільні теми знайдуть.
Олена зітхнула.
— Якщо ти вважаєш, що так правильно — телефонуй.
Батько, Андрій Семенович, вислухав сина уважно.
— Знижка серйозна? — запитав він.
— Дуже. І квартира дійсно хороша.
— Гаразд. Поїду, поговорю.
Стас дав йому номер Ірини і попередив жінку, що замість них приїде батько.
Наступного ранку вони чекали дзвінка.
На другий день теж.
Ввечері не було жодної звістки.
Стас не витримав і поїхав до батька додому…
Дзвінки у двері ніхто не почув.
Син набрав батька телефоном.
— Тату, ти де? Я під твоїми дверима.
— Чого не подзвонив? — батько звучав так спокійно, ніби все йшло за планом. — Я сьогодні не вдома.
— Як це? А де ти?
— У Любові Петрівни.
Стас тоді й почув уперше те ім’я, яке перевернуло весь процес купівлі житла.
— У кого?
— У мами Ірини.
— Стривай… ти просто мав подивитися квартиру!
— Так ми й подивилися. А потім розговорилися… Вона жінка приємна, самотня, а я — не проти компанії.
Стас навіть присів на підвіконня.
— Тату… ти серйозно?
— Абсолютно.
— А що ж донька, Ірина?
— Ми домовимося. Ми з Любою хочемо викупити в неї квартиру за ту суму, яку вона виставила.
— Ти хочеш сказати, ви… разом?!
— Так вийшло. Ми не планували.
— Вам же… — він ковтнув фразу.
— Знаю, сину. Але роки тут ні до чого.
Стас провів долонею по обличчю.
— А що нам з Оленою робити?
— Завтра ми все обговоримо. Це не проблема.
Через тиждень Ірина отримала від матері і Андрія Семеновича всю суму — без торгу.
Вона розплакалася, але погодилася.
А Станіслав із Оленою отримали батькову трикімнатну, як і планувалося.
Батько ж переїхав до Любові Петрівни, заявивши:
— Я давно не почувався так добре. І я не хочу втрачати цей шанс.
Ірина час від часу заходила до мами в гості — тепер вони жили в мирі, бо ніхто нікого нікуди не тягнув.
Любов Петрівна світилася спокоєм, а Андрій Семенович щоранку варив їй каву, кажучи:
— Оце так я квартиру подивився…
Олена з чоловіком сміялися, розповідаючи всім знайомим цю історію, хоча спочатку були шоковані.
І лише Станіслав іноді згадував той момент, коли почув у трубці:
«Може, мене сьогодні вдома й не буде…»
І розумів, що інколи одна випадкова зустріч змінює плани всіх одразу — навіть якщо це почалося зі звичайного перегляду квартири.
