— Тату, ти мав рацію! – Антон розчаровано грюкнув долонею по столі, за яким сидів батько.
Авторучка, що лежала на кросворді, покотилася по столу, щоб упасти, але батько спритно підхопив її. Потім здивовано спитав:
— Що з тобою, сину? У сім’ї щось сталося?
— Так, тату, сталося, — кивнув син, сумно зітхнув, і стомлено сів на диван. — Ти був правий.
— У чому правий?
— Чоловікам краще ніколи не одружуватись! Ти мав рацію, тату, коли мені це говорив.
— Стоп, — перервав виступ сина батько. — По-перше, після роботи ти маєш бігти додому, до молодої дружини, а не до батьків. А по-друге – ти чого розводиш балаган?
— Тату, я прийшов з тобою порадитися.
— А по-третє, коли це я казав, що нам не треба одружуватись? – Батько чесними очима глянув на сина.
— Як коли? — обурився Антон. — Як тільки хильнеш зайвого, то одразу й кажеш, що…
— Стоп, — знову різко обірвав промову сина батько. — А ти що, теж хильнув чи що?
— Та поки ні. – Син знову сумно зітхнув. — Але збираюся. Я знаю, що в тебе завжди є заховано.
— Зрозуміло… — Батько насупив брови. — Значить, ви зі Світланою посварилися…
— Угу, — кивнув син.
— Перший раз.
– Другий.
— Ого, — усміхнувся батько. — Та ти вже досвідчений. За місяць подружнього життя вже двічі з дружиною посварився. І що ж ви не поділили?
— Та так… — махнув рукою Антон і з тугою глянув на тата. — Дурниці все це, звичайно, але…
— Говори, говори, не соромся.
— Вона мене щодня вранці годує гречкою.
— Фу… — скривився батько.
— От і я їй сказав «фу»! — Син зрадів, що знайшов підтримку у батька. – А вона мені каже, що це корисно.
— Це справді корисно, — квапливо кивнув батько. — Я теж тепер їм гречку.
— Але Світлана щоранку змушує мене це їсти.
— Що означає змушує? – усміхнувся батько. — А ти візьми і не їж.
— Я й не їм. А вона чомусь плаче. Я починаю її заспокоювати, і ми сваримося.
— Тільки через гречку?
— Ага. Уявляєш?
— Уявляю. Молодість. Дівчата люблять плакати. Може, вона більше нічого іншого готувати не вміє?
— Вміє. Але вона із принципу не хоче вранці варити щось інше. Тільки гречку. Так, каже, у них у сім’ї було прийнято, і в нас так само буде. Тому я вирішив…
— Що?
— Що розлучуся з нею. – Син питально подивився на батька. — Я що, до старості повинен вранці давитися? Якщо в неї принципи, то й у мене вони будуть. Правильно я думаю?
— Стривай, сину… — батько недовірливо глянув на Антона. — Невже ти зможеш через це піти?
— Зможу.
– Ну, якщо зможеш… – Батько розвів руками. — Тоді лишайся, що робити? Не гнати ж тебе з рідного дому.
— Тату, а може, по маленькій?
— Я тобі дам – по маленькій. У нас у домі сухий закон.
— Давно? – здивувався син.
— Як тільки ти звідси поїхав, то і почався. Твоя мама вирішила, що мені час починати нове життя. Так би мовити, з нуля. А я не проти. Нове життя — це завжди добре. Може воно мені сподобається.
— Так? – Антон насупився. — Тепер і я почну нове життя. Без дружини. А в нас удома є щось поїсти? Бо я дуже голодний…
— А як же. Сідай, нагодую тебе, як раніше.
— А чим?
— Гречаною кашею, чим ще…
— Що? – сина аж пересмикнуло.
— Що чув, — невдоволено відповів батько. — У нас мама теж начиталася всілякого про цю гречку, і тепер тільки її й готує. Я їй кажу — люба, за кордоном гречкою годують тільки хворих. Я що нездужаю?
— А вона?
— А що вона… Вона каже, що профілактика на старості літ ніколи не завадить. Ну, чому за стіл не сідаєш? Мий руки, і будемо з тобою вечеряти. Мама сьогодні прийде пізно. У них на роботі якийсь аврал.
— Знаєш, що, тату, — син повільно підвівся з дивана, — я чомусь став ситим. І взагалі, напевно, розлучатися я не буду. Мене Світлана тільки зранку цією кашею годує, а тут у вас…
— Ну от і правильно. Я теж нещодавно подумав — не кидати ж заради їжі дружину. Дружин на переправі не міняють…
— На якій ще переправі? – не зрозумів син.
— А на такій. Мій життєвий пором, Антоне, от-от пристане до берега під назвою старість. Мені час ставати мудрим, а не думати про гречку.
— Зрозуміло, тату. Ну, ти тут мудрішай, а я піду.
— Давно пора. Іди. І передавай привіт Світлані. А на вихідних ми з мамою забіжимо до вас на обід. Хоч по-людськи поїм.
Фото ілюстративне.
