Ольга сиділа на кухні своєї маленької двокімнатної квартири в київському спальному районі на Троєщині й дивилася, як на плиті тихо булькотить вчорашній борщ, який вона лише розігріла.

За вікном лунко гудів вітер, гойдаючи верхівки тополь, а в кімнаті пахло цибулею й старим паркетом

Їй було тридцять чотири, і останні десять років вона жила не своїм життям.

Надія Петрівна, її мати, сиділа за столом у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, загорнута в теплу хустку, хоч у квартирі було плюс двадцять п’ять.

На колінах лежала книга, але мати не читала — вона чекала, коли донька поставить перед нею тарілку.

— Олю, ти знову вчорашнє? — запитала Надія Петрівна тоном, у якому змішалися образа й докір. — Я ж просила свіжого. Мені не можна холодне, ти знаєш.

Ольга мовчки налила борщу в тарілку, додала ложку сметани й поставила перед матір’ю.

— Смачного, мамо.

— Дякую, донечко, — відповіла Надія Петрівна солодко, але в очах промайнуло щось інше — задоволення від того, що донька знову поступилася.

Ольга знала цей погляд. Він з’являвся щоразу, коли мати відчувала, що тримає ситуацію в руках.

Надія Петрівна була жінкою міцною, шістдесяти років не виповнилося, але вже п’ятий рік вона «тяжко хворіла».

Спочатку це була одн недуга — хоч аналізи завжди показували нормальний стан. Потім додалися проблеми з пам’яттю.

А ще серце, суглоби, шлунок — усе, що дозволяло матері залишатися центром уваги.
Лікарі в приватних клініках лише знизували плечима: нічого серйозного

Але Надія Петрівна мала талант переконувати — і себе, і інших. Вона вміла в потрібний момент забути, куди поклала ключі, або поскаржитися на «запаморочення», коли Ольга збиралася кудись увечері.

І завжди знаходилися добрі люди — сусідки, родички, навіть участковий терапевт, — які казали Ользі: «Як ти можеш залишити маму саму? Вона ж без тебе пропаде».

Ольга не залишала. Вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі, приходила додому, готувала, прибирала, слухала скарги.

Її власна однокімнатна квартира на Лівому березі стояла порожня — Ольга купила її п’ять років тому на кредит, мріючи про незалежність

Але переїхати туди так і не наважилася.

Батько пішов, коли Ользі було двадцять п’ять. Він просто зібрав речі й поїхав до Одеси, до нової сім’ї. Іноді дзвонив.

Того вечора Ольга набрала його номер, коли мати вже лягла спати.

— Тату, я більше не витримую, — прошепотіла вона в слухавку.

— Переїжджай до своєї квартири, — спокійно відповів батько. — Я ж пішов. І нічого, живу.

— А якщо з мамою щось станеться? Їй же діагностували проблеми з пам’яттю…

— Олю, — батько зітхнув, — я не здивуюся, якщо завтра їй поставлять ще щось. Але повір: з твоєю мамою нічого не станеться. А от з тобою може.

Ольга поклала слухавку й сіла на табуретку біля вікна. За склом миготіли вогні сусідніх багатоповерхівок.

Вона подумала про те, як усе змінилося б, якби вона просто зібрала речі й пішла. Але совість гризла. І страх — що скажуть люди.

Наступного дня на роботі, у невеликому офісі біля метро «Лісова», Ольга сиділа мовчки, перебираючи звіти.

Її начальник, Роман Віталійович, чоловік тридцяти семи років, високий, з добрими очима й легкою сивиною на скронях, помітив її настрій.

— Ольго, ти сьогодні якась тиха, — сказав він, ставлячи перед нею чашку кави. — Знову мама?

Ольга кивнула.

— Вона мене просто замордувала. Я вже не знаю, що робити.

Роман сів навпроти. Вони були друзями — не просто начальник і підлегла. Він знав усю історію: Ольга розповідала йому частинами, за кавою чи під час обідньої перерви.

— А якщо я тобі допоможу? — несподівано запропонував він.

— Як? — Ольга здивовано підняла очі.

— Переїду до вас. У ролі твого нареченого.

Ольга розсміялася — спочатку подумала, що це жарт.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я давно хотів тобі сказати… Ти мені подобаєшся, Ольго. Не просто як співробітниця. І я бачу, як тебе це все душить. Давай спробуємо. Я «вилікую» твою маму, а ти… ну, подумаєш про мене серйозно.

Ольга дивилася на нього й не знала, що сказати. Роман був неодружений, успішний, добрий. І головне — він розумів її.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Але попереджаю: мама — це щось особливе.

— Я готовий, — усміхнувся Роман.

Наступного ранку Надія Петрівна вийшла на кухню й побачила незнайомого чоловіка в спортивних штанах і футболці, який смажив яєчню.

— Доброго ранку, мамо! — весело привітався він.

Надія Петрівна зупинилася на порозі.

— А ви хто такий?

— Роман, наречений Ольги, — відповів чоловік, повертаючись до неї з усмішкою. — Дуже приємно нарешті познайомитися. Ольга стільки про вас розповідала.

— Який ще наречений? — Надія Петрівна насупилася.

Тут увійшла Ольга, намагаючись виглядати спокійно.

— Мамо, ми вчора пізно повернулися, не хотіли тебе будити. Це Роман. Ми… вирішили жити разом. І вже навіть подали заяву.

Роман підморгнув Ользі й повернувся до матері.

— Дякую вам за таку чудову доньку, Надіє Петрівно. Я обіцяю про неї дбати. І про вас, звісно, теж.

Надія Петрівна мовчки сіла за стіл. Її очі блиснули — вона одразу зрозуміла, що з’явився новий гравець.

Роман поставив перед нею тарілку з яєчнею — без солі й без хліба.

— Ось, мамо, їжте. При ваших проблемах із цукром краще без зайвого.

— Я не голодна, — холодно відповіла Надія Петрівна.

— Ну як хочете, — Роман знизав плечима. — Але ми з Ольгою будемо вечеряти. І посуд після себе миємо самі. У нас правило таке.

Він поцілував Ольгу в щоку й сів поруч із нею.

Надія Петрівна мовчала всю вечерю. А коли Ольга з Романом пішли до кімнати, вона набрала номер сусідки й почала скаржитися: «Привела якогось чоловіка, а мене навіть не спитала…»

Але наступного дня все змінилося.

Роман повернувся з роботи раніше. Надія Петрівна сиділа перед телевізором, навколо розкидані чашки й тарілки від обіду.

— Мамо, — сказав Роман спокійно, — а чому посуд не помитий?

— Мені погано, — відповіла Надія Петрівна. — Голова крутиться.

— Тоді я викличу швидку, — Роман дістав телефон. — З вашими діагнозами краще не жартувати.

— Не треба! — швидко сказала мати.

— Тоді помийте посуд. Самостійно. Бо в нас удома всі працюють. І хворі теж. Рух — це життя.

Надія Петрівна подивилася на нього з подивом. Ніхто раніше не говорив із нею таким тоном.

— Я не можу, — спробувала вона ще раз.

— Тоді я подзвоню в гарний приватний пансіонат, — продовжив Роман так само спокійно. — Там є відділення для людей із проблемами пам’яті. Окрема кімната, догляд, дієтичне харчування. Я все оплачу. Для майбутньої тещі мені нічого не шкода.

Надія Петрівна зблідла.

— Ти що, серйозно?

— Абсолютно. Ольга більше не може одна тянути все на собі. Ми з нею хочемо своє життя будувати. А ви… ви ж самі впораєтеся. Правда ж?

Мати мовчала довго. Потім встала й пішла на кухню. Вода зашуміла, тарілки задзеленчали.

Ольга, яка чула всю розмову з коридору, не вірила своїм вухам.

Ввечері Надія Петрівна вийшла до них сама.

— Я поїм у своїй кімнаті, — сказала тихо.

Роман приніс їй тарілку з гречкою й овочами.

— Смачного, мамо.

Вона взяла тарілку без слова.

Через два дні Ольга зібрала речі.

— Мамо, я переїжджаю до своєї квартири, — сказала вона.

Надія Петрівна сиділа в кріслі й дивилася у вікно.

— Іди, — відповіла тихо. — Я тут сама впораюся.

— Ти впевнена?

— Так. І… вітаю вас.

Роман усміхнувся.

— Дякуємо, мамо. І ви приїжджайте до нас у гості. На весілля обов’язково.

Надія Петрівна кивнула.

Ольга з Романом поїхали на Лівий берег. У її маленькій однокімнатній квартирі пахло пилом і старими шпалерами, але коли вони відчинили вікна, увійшло свіже повітря й сонце.

— Ти геній, — сказала Ольга, обіймаючи Романа.

— Ні, — відповів він. — Просто я знаю, що іноді любов треба рятувати від тих, хто її використовує.

А Надія Петрівна залишилася в своїй квартирі. Вона почала сама готувати, ходити до магазину, навіть записалася на йогу для пенсіонерів у сусідньому будинку культури.

ноді дзвонила Ользі — не скаржилася, просто питала, як справи

І коли через пів року Ольга з Романом запросили її на весілля, Надія Петрівна прийшла в новій сукні, з посмішкою.

Бо здоровою бути виявилося набагато приємніше. І легше. Та й до пансіонату з дієтичним харчуванням не надто вона хотіла. Молода ж ще, куди їй.

Головна картинка ілюстративна.