У купе швидкого поїзда, Олег втомлено закрив очі, він відчував полегшення і водночас гнів, вкотре усвідомлення, як підло з ним обійшлася людина, якій він довіряв усе.
За вікном пропливали поля й переліски, але Олег бачив лише сірі стіни свого зруйнованого будинку та образ Вікторії – його колишньої дружини, яка ще місяць тому була його світом. Він не думав, що його амбітна, яскрава Вікторія, яка завжди прагнула великих грошей та світського життя, так недбало поставиться до своїх материнських обов’язків. Це його вразило більше, ніж її зради.
Розлучення вже відбулося, але його наслідки тяглися, як важкий, липкий шлейф. Основною причиною, звичайно, були її гульки та постійні походеньки, про які говорили вже всі. Але остаточний, нищівний удар, що перетворив особисту драму на професійну катастрофу, стався, коли він зрозумів її справжній мотив: вона хотіла, аби його конкурент, Гліб, не просто забрав його фірму, а щоб вона сама керувала нею поряд з ним.
Олег застав їх у своєму кабінеті. Вікторія тримала в руках теку з конфіденційними фінансовими звітами, а Гліб стояв поруч із цинічною посмішкою. Це був момент, коли кохання перетворилося на холодний, крижаний попіл. Того ж дня він подав на розлучення і почав складний процес поділу майна, виснажуючи себе до останньої краплі.
Опісля він нічого не хотів чути про неї і від неї, нічого обговорювати. Усе вирішували адвокати.
Саме в цей момент, коли Олег відчув, що нарешті здобув хоч якийсь контроль над своїм життям, пролунав дзвінок. Вікторія.
Олег зі злістю скинув виклик. За мить – знову. І знову. Він настільки не хотів чути її голос, що майже жбурнув телефон об стіну, але щось його стримало. Це могло бути пов’язано з Настею.
На четвертий раз він підніс слухавку.
— Що?! – холодно кинув він.
У слухавці був несподівано переляканий, майже істеричний голос Вікторії, позбавлений її звичної світської фальші.
— Вона… вона зникла, Олеже! Настя! Я думала, що вона у подруги, вона сказала… але її там немає! Вона вже тиждень не ночує вдома! Я просто… не хотіла тобі казати, думала, що сама знайду!
Олег підскочив. Тиждень? Вона не знала, де їхня шістнадцятирічна донька тиждень і не вважала за потрібне повідомити йому?
Його руки тремтіли. Він кинувся дзвонити й шукати. Настя не відповідала на дзвінки, її телефон був вимкнений. Він обдзвонив усіх її друзів, однокласників, їхніх батьків. Ніхто нічого не знав. Паніка наростала. Він уже почав набирати номер поліції.
Нарешті, голос однієї з подруг Насті прошепотів у слухавку:
— Настя казала… що поїде “туди, де тихо”. До… бабусі Ані.
Олег відчував, як його серце, стиснуте панікою, раптом розслабилося і знову стиснулося – тепер від докорів сумління.
Він згадав, як Настя тижнів зо два тому запитувала про бабусю Аню – його матір, яка мешкала у невеликому містечку в іншій області.
Олег негайно зателефонував матері.
— Мамо, Настя у тебе? – запитав він, ледве стримуючи дихання.
— Так, у мене! – прогримів у слухавці її строгий голос. – Ти що, не знаєш, де твоя дитина? Я вже тут тиждень її годую, відігріваю! Ти хоч би слідкував за донькою! Розлучення – це одне, а дитина – це інше! Дорослий чоловік, бізнесмен, а за дитиною не слідкуєш! Як тобі не соромно!
Мама, як завжди, його вичитала у кращих традиціях. Але в її голосі він почув невимовну радість від присутності онуки.
Саме до цього тихого містечка він тепер і мчав. Він покинув усі справи в офісі, кинув ключ заступнику Ігорю, наказавши завершити угоду, і сів на найближчий поїзд.
Коли поїзд прибув, Олег вийшов на перон, втомлений, а попав у справжній вулик, де туди-сюди снували люди. Він ледь не зіткнувся з жінкою, яка стояла біля вікон каси, щось уважно розглядаючи.
— Вибачте, – пробурмотів Олег.
Жінка підняла голову, і час зупинився.
— Олеже? Ти? – її очі, великі й теплі, сяяли знайомим світлом.
— Мар’яно… Мар’яно! – він був приголомшений. Давня подруга, з якою він сидів за однією партою в дев’ятому класі, і яку востаннє бачив років двадцять тому.
Вона зовсім не змінилася. Ні, змінилася – вона стала більш жіночною, але її щира, відкрита усмішка була тою самою.
Вона випромінювала спокій.
Вони відійшли вбік, щоб не заважати потоку пасажирів, і почали говорити.
— Ти надовго? – запитала вона, і Олег відчув, як уперше за багато місяців його серце зробило приємний стрибок.
— Я до матері на кілька днів. Виходить, ти тут і досі живеш? Ти… щаслива?
Він був здивований, що вона досі живе тихим життям у цьому провінційному містечку. Навчалася, закінчила місцевий коледж, працювала в бібліотеці, тепер керувала невеликою книгарнею.
— Звісно, щаслива, Олеже, – відповіла вона, дивлячись йому прямо у вічі, без жодної тіні жалю чи заздрості, які він звик бачити в очах міських знайомих. – Мені все подобається навколо. Мені подобається знати всіх, пити каву з сусідкою, читати, чути тишу. Я щаслива. А ти? Що привело тебе сюди?
Олег несподівано для себе розповів їй усе: про Вікторію, про зраду, про фірму, про Настю, яка втекла до бабусі. Розповів усе, що не зміг розповісти жодному другу в столиці. Мар’яна слухала, киваючи, без осуду, лише з глибоким співчуттям.
— Тобі просто треба було приземлитися, Олеже. Столиця висмоктує життя. Твоя донька це відчула раніше, ніж ти.
Він поїхав до матері. Зустріч із донькою була емоційною. Настя кинулася йому на шию, плачучи.
— Тату, я не могла більше там залишатися! – шепотіла вона. – Мама тільки й думала про вечірки та цього Гліба! Бабуся Аня така класна, тут так добре! — Настя рада. Це було очевидно. Вона світилася здоров’ям і спокоєм.
Мати, вичитавши його ще раз за “недбальство”, нагодувала його його улюбленим борщем і м’ясом із чорносливом, і вже через годину він почувався майже цілісним.
Але найбільше його думки займала Мар’яна. Вони відновили спілкування того ж вечора. Вони гуляли містом, яке він колись вважав нудним. Вона показувала йому затишні дворики, старий парк із високими липами, де вони цілувалися в сьомому класі. Вони сиділи на березі річки, розмовляючи про сенс життя, про книжки, про спільних знайомих.
Він і сам не зрозумів, що гостював у матері вже тиждень і якби не дзвінки від Ігоря, то б ніколи не подумав, що жив ще десь, особливо в великому місті.
Через тиждень він зрозумів, що це містечко більше не його минуле.
Це містечко, де він хоче жити.
Він зателефонував Ігорю.
— Ігорю, я залишаюся тут. Я буду будувати тут бізнес.
— Тут? Який? Кав’ярню? – здивувався Ігор.
— Ні. Щось потрібне, ще не придумав що, а ти будеш там, будемо інколи бачитися, але я готовий продати бізнес.
Мати була рада. Коли він повідомив їй про своє рішення, вона зі сльозами обійняла його.
— Я так і знала, синку. Тобі тут краще, ти тут справжній. І ти станеш хорошим прикладом для Насті. А вона… вона така хороша дівчина.
Настя була ще більш рада. Вона отримала можливість жити з бабусею і татом у спокої. Вона пішла в місцеву школу, знайшла нових друзів і нарешті відчула спокій.
Через три місяці він знову сидів на березі річки, але цього разу не на самоті. Він тримав Мар’яну за руку.
— Я зрозумів, у чому була помилка, – сказав він, дивлячись на гладь води. – Я шукав успіх, гроші, але не щастя.
— Ти просто шукав дім, Олеже. І ти його знайшов, – вона усміхнулася, і в її очах було стільки любові та ніжності, що Олег зрозумів: йому більше нічого не потрібно шукати.
Через пів року відбулося весілля.
За кілька років їхнє життя стало саме таким, яким він його уявляв: власний дім біля річки, двоє діток, щаслива донька, мати під наглядом, любляча дружина.
Нарешті світ був тихий і зрозумілий.
