Я добре її знаю, а тим більше її чоловіка, який колись був моїм хлопцем. Про наші стосунки ніхто не знав, бо вони були дуже бурхливими і короткотривалими.
Я зрозуміла, що він не той, кого я шукаю, проте Вадим ще робив декілька спроб все між нами прояснити.
Тоді я йому й сказала, що наші дороги навіки розійшлися.
– Ти просто не мій тип, розумієш,- казала я йому тоді, – Я не бачу тебе в ролі свого чоловіка, от ніяк. Знаєш, жінки завжди приміряють на хлопця роль чоловіка, а ти для мене в цій ролі просто не існуєш.
Отак ми розійшлися і він кілька років на мене злився, а далі знайшов цю Ірину і вони почали зустрічатися. Я тільки полегшено зітхнула, бо такі його довгі погляди були просто зайвими і мене дратували.
Через кілька років я теж вийшла заміж у думати про Вадима забула, бо нащо згадувати мало важливий епізод в житті?
Я часто приїжджаю в наше село, бо мої батьки тут живуть і треба допомагати. А на літо приводжу й дітей, щоб надихалися літом.
Моя молодша донька навіть дружила з Вадимовою дочкою і я думала, що між нами всі питання давно вирішені. Їх фактично нема.
З Іриною в мене теж були доволі дружні стосунки, тобто, ми віталися, могли десь зустрітися в гостях, говорили чи з чогось сміялися – звичні розмови зі знайомими.
Вадим був часто відсутній вдома, бо працював за кордоном і приїздив раз в рік або два, тому ми з ним дуже рідко пересікалися.
Ще раз – ми більше останні роки спілкувалися з Іриною, ніж з Вадимом і то я те спілкування назвала б просто сусідським, без ніяких виливань душі одна перед одною.
Та я й вже й забула, що між нами з Вадимом щось було.
І ось якось я приїхала додому, а Ірина йшла і на мене не дивиться, я була не одна і тому подумала, що вона просто хотіла краще придивитися до моєї співрозмовниці. Ірина ще й так привіталася:
– Що стоїте, дівчата?
Ну, тобто вона завжди щось питала по типу: «Знову приїхала. Садите?», «Мартуся скучила за Софійкою, коли приїдете?».
Ну таке, думаю!
А потім я у себе на подвір’ї, а вона йде по вулиці і просто не дивиться на мою хату, а робить вигляд, що говорить по телефону.
Не побачила? Але ж я стою майже біля воріт!
Далі ще було ряд таких випадків, коли вона дивиться повз мене, коли мене бачить і навіть кивком не вітається!
Я просто не знаю, що й думати і знову мені вилазить оте моє тягання з Вадимом і геть мені від цього не весело.
Звичайно, що я Ірині нічого не вина, бо ми розійшлися з Вадимом до її появи і я відтоді ні словом, ні поглядом не дала ніякого приводу Вадимові. Мене зараз більше турбує, що наші діти тепер не дружать!
Моя Софійка мала єдину подругу на все літо і тепер дитина просто сидить в хаті перед телевізором.
– Чому ти не йдеш до Марічки, – питаю її я.
– Її мама каже, щоб я йшла додому, – каже мені дитина.
Не піду ж я до Ірини просити аби наші діти бавилися. А по-перше, навіщо сюди вплутувати дітей? Це взагалі до чого до стосунків сторічної давнини?
З Вадимом я взагалі на цю тему не хочу говорити, бо мене аж верне, якщо це пішло від нього. Що він їй наговорив? І з Іриною теж не маю як розмову завести, бо теж що скажу – ти чого не вітаєшся, а що тоді почую?
Вже би рада згадати якусь плітку через яку вона на мене могла б образитися, але ніщо не спадає на думку!
Краще вже виясняти з нею, що я обмовила її зачіску чи сукенку, ніж ті дурні мої молоді роки, за які вона, взагалі-то, не має й права сердитися! Чи я просто чогось не розумію?
Фото Ярослава Романюка.
