Мій син вдруге женився, тому я ніякого весілля не хотіла робити, але подумала, що отак по-сімейному варто й посидіти та відмітити. Замовила кафе, запросила своїх найближчих і сказала Насті хай від себе скаже, хто буде.
– Ой, та у мене вже й нікого нема, хіба спитаю чи Ніна Василівна, мама мого першого чоловіка згодиться прийти і свекри другого чоловіка. Я ж сирота.
Ну, знаєте, я всякого очікувала почути, але щоб свекри колишні та йшли на весілля до невістки? Я такого щось не пригадую чи в кого й було.
Але що мені перебирати, коли син вже й так затримався до такого віку. Не пощастило йому з першою дружиною, коли женилися, то вона вже була при надії і я хоч тішилася тим, що скоро няньчитиму онука. Діти виглядали щасливими і я думала, що у них все гаразд… Але тут з’явився на світ онук і ми чітко зрозуміли, що він не з нашої родини. А далі вже й батько об’явився, там таке колотилося, що на моєму синові лиця не було. В результаті його дружина поїхала з країни і наче непогано живе.
Я думала, що син якось переросте те все, адже йому було лиш двадцять один рік, як він женився вперше. Але він більше не приводив дівчат знайомитися.
– Костику, та веди вже жінок і хай будуть з дітьми, тільки вже веди, бо як ти будеш сам на світі? Нас з батьком не стане і що тоді?
– Мамо, все буде добре, – бубнів він.
І ось вже йому сорок і вибрав він Настю, дітей не має, як бачите, зате свекри в придачу. Я мовчу. З усіх сил мовчу, бо як ця піде, то з ким мій син буде?
І отак я на весіллі мовчала, але свекри колишні рота не закривали – все розхвалювали, яка Настя хороша і прекрасна і як Костикові пощастило. Я не могла повірити, що колишні свекрухи зі сльозами щастя на очах вітають наречену!
– Донечко, будь щаслива, бо ти цього заслуговуєш, – говорили вони.
Настя їх обіймала і дякувала, проходжала на таксі і дуже тепло прощалася, я бачила, бо теж випроваджувала своїх гостей.
Далі ми стали збирати зі столів деякі продукти і вона мені каже:
– Та вже питайте.
– Так помітно, – спитала я збентежено?
– Так, вас аж розпирає цікавість.
– Тоді розказуй.
– Насправді, все дуже просто. Ніна Василівна, мама мого першого чоловіка, вона мене прийняла за доньку одразу, ми ж такі ще були молоді, побралися на першому курсі училища. Пожили пів року і все, зрозуміли, що ми геть один одному е підходимо. Але Ніна Василівна сказала, що я нікуди не піду з їхньої квартири і ми будемо жити великою родиною. Далі Остап пішов вчитися далі і я теж пішла по скеруванню, тому про свою першу маму я ніколи не забувала. Вернулася сюди через п’ять років і вийшла знову заміж за Миколу, обіцяв мені гори й доли, але потім як почав гульбанити, його батьки втратили спокій і нерви, а йому хоч би що. Ледве я їх виходила та жила у них, бо він як поїде на вахту, а потім приїде і гуляє, а вони ж спокій втрачають, я маю їх знову виходжувати, їсти готувати та все по дому робити. А, коли його на вахті й не стало через свої гульки, то я вже від них не відходила. Думала, що підуть за ним, але, слава Богу, все прийшло в норму і вони мають мене за доньку і дуже опікуються аби я знайшла своє щастя. Вони дуже прискіпливо Костю оглядали, коли я привела його на знайомство і сказали, що з цим чоловіком я знайду своє щастя.
Я замовкла і тільки молюся аби Бог подарував їм діток, бо така чуйна невістка має мати багато діток, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
