Те, що мама стояла на моєму порозі уже було дивно. Та ще й так почала: “Доню, привіт”. Я одразу нічого доброго від того візиту очікувати не стала. Зрештою, я таки виявилась права.
Чи то за своєї наївності, чи то від відсутності подібного досвіду, та я ніколи не могла подумати, що рідні люди здатні раптово викреслити тебе зі свого життя, але знову згадати, коли з’являється щось матеріальне, за що можна зачепитися.
До одинадцяти років я була щасливою дитиною. Єдина в родині, я купалася в любові й увазі батьків. Але більше за все любила свої канікули у бабусі з дідусем. Вони жили в чарівному місті біля моря. Щоліта я їхала до них і поверталася сповнена щастя.
Коли мама повідомила, що при надії, все раптом змінилося. Вся увага перемістилася на майбутню дитину. Мене ніби не помічали. Я відчувала себе зайвою в нашій маленькій квартирі.
Мама постійно говорила про братика, який повинен був з’явитись, відвідувала курси для майбутніх мама, а мене відправили до бабусі, навіть не особливо запитуючи, чи я того хочу.
Бабуся, мабуть, усе розуміла. Вона посадила мене за стіл і прямо сказала: “Іро, а що, як ти житимеш у нас? У тебе буде більше простору, а ми з дідусем будемо поруч.”
Я одразу погодилася. Мама з татом, здається, тільки зраділи. Вони зітхнули з полегшенням, мовляв, менше клопоту з підлітком. Та й не до мене їм було. Вони буквально розчинились у своєму майбутньому батьківстві.
Шість років я жила з бабусею й дідусем. Це були особливі роки. Вони ставилися до мене, як до дорослої, підтримували й допомагали у всьому.
У школі я добре вчилася, вступила до інституту в цьому ж місті, і здавалося, життя нарешті налагодилося. Але тоді почалися випробування.
Дідусь раптом занедужав. Я ледве встигала здавати сесії, бо весь свій час була зайнята біля нього. Він пішов тихо, але бабуся цього не витримала.
Вони прожили разом сорок років, а тут раптом його не сало. Я не могла її залишити. Забула про власні потреби, намагалася підтримати її всіма силами.
Кілька років потому бабуся теж занедужала. Батьки знали, але обмежувалися співчуттям по телефону. Усе лягло на мене: догляд, все необхідне з аптеки. Спеціалісти і стаціонари. Грошей майже не залишалося, але я трималася.
Коли бабусі не стало, я не повірила. Раптом я залишилась одна у колись повній люду квартирі. Чотири кімнати віддавали холодом і пусткою.
І саме тут у моїй історії знову з’являються батьки. Вони миттєво заявили, що квартира бабусі належить не тільки мені, а й моєму брату.
Бачте, я повинна бути сестрою, бути хорошою донькою, зрештою бути людиною вихованою у найкращих традиціях. Не марне ж вони у мене скільки вклали?
Я намагалася пояснити, що бабуся все вирішила сама. Це був її вибір. Але вони не слухали. За їх логікою правильно було б продати квартиру й поділити гроші. Брат, мовляв, скоро закінчить школу, йому потрібен старт у житті.
Я вперше відчула, як це — коли твої рідні не просто не підтримують, а відвернулись. Вони забули про все, що я зробила для бабусі й дідуся. Забули, як самі відправили мене до них, адже у їхньому житті з’явився той хто був важливіший від доньки, від батьківства.
Коли я заявила, що нічого не мінятиму і квартира буде лиш моєю, як і хотіли дідусь і бабуся батьки та брат зі мною припинили будь-яке спілкування. Зате тітка, мамина сестра, по секрету сказала, що вони так просто здаватись наміру не мають і все ще попереду.
Я сиджу у своїй квартирі й думаю: як так сталося? Це ж мій дім, місце, де мене любили й де я сама дбала про тих, хто мене виростив. А тепер люди, які відвернулись не тільки від мене, а й від своїх батьків мені ж дорікають у тому, що вчинила не гідно?
Невже все, що я зробила, нічого для них не означає? А може то я не права і таки повинна поділитись із братом?
Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
