fbpx

Те, що у моїх дітей онуки вже виросли, хіба означає, що я про себе забути повинна. То тільки у паспорті цифри 69, а в душі я все та ж молода жінка, яка хочу особистого щастя і надійного плеча поруч. От тільки я не очікувала, що пропозиція Макара Львовича поставить мене у таку ситуацію важку

Те, що у моїх дітей онуки вже виросли, хіба означає, що я про себе забути повинна. То тільки у паспорті цифри 68, а в душі я все та ж молода жінка, яка хочу особистого щастя і надійного плеча поруч. От тільки я не очікувала, що пропозиція Макара Львовича поставить мене у таку ситуацію важку.

Я зі своїм чоловіком прожила у парі ціле життя – 35 років. Такої пари бажаю кожній жінці, бо такий як мій Микола був, один на мільйон.

І до дітей вставав і вчитись мене відпускав залишаючись із двома дітьми. І їсти він зварить і у домі прибере і біля господи у нас був порядок завжди. Та й крім мене нікого він не бачив ніколи. дарував квіти до останнього свого дня. Навіть. коли вже у стаціонарі останніх днів доживав, а попросив у когось, аби принесли квіти для мене.

Не стало мого Миколи якраз на мій 53 день народження. Пішов він у засвіти тихо, уві сні. Мені було неймовірно важко збагнути, що його не стало, що я одна.

Звісно, що діти підтримували, приїздили на гостину, кликали до себе, але чи могли вони зрозуміти наскільки глибокою і всеосяжною була для мене втрата їхнього батька?

Та й у них свої життя, свої клопоти. Нащо їм мої печалі на плечі перекладати? Дбали і дбають вони про мене гарно, але нічого окрім смутку і самотності останні роки не наповнювало.

Аж тут, до моєї давньої подруги “на доживання” приїхав брат. Я Макара знала ще зі школи, веселий і дуже добрий хлопець. Він усе життя з Людмилою прожив, виростили доньку. Нажаль, і донька і жінка Макара рано цей світ покинули, тож він сам на ноги спочатку доньку, а потім і онука підіймав.

До сестри він приїхав після того, як його онук оженився. Залишив він молодим свою квартиру і поїхав сестрі в село на поміч. Власне. так ми із ним і зійшлись – він мені паркан лагодив.

Ми зустрічали, ну чи як то назвати у нашому віці, більше трьох місяців, зрештою, я не витримала і запросила його жити до мене. Ну й зима на вулиці, які прогулянки до ранкової зорі в мороз?

Однак, я зовсім не чекала, що на ту звістку осами мої діти прилетять. Йой, що то вони тут учинили? Такого сорому я набралась. Що вам і не передати, Макара попросили піти “прогулятись”  а мене стали, мов школярку на уроці вичитувати.

Виходило із їхніх слів, що я вже повинна думати про душу, лягти склавши руки, уквітчатись барвінком, повісити на лоба прохідну і чекати на зустріч із вічністю.

— Збирай речі, – каже донька голосом строгого вихователя. – ти їдеш зі мною. Будеш із правнуком гуляти, водитимеш до школи, то швидко із голови оця вся твоя “фантазія” вивітриться.

Син же бігав із кута в кут і вичитував мені за Макара. З його слів виходило, що тому я ніяк сподобатись не могла і що цікавить його не сімейне життя точно. Ще й приговорює, що й подумати не міг, що я таке втну.

— Добре, що ми із сестрою у тебе є, а то під парканом опинилась би.

Ох! Скільки вони мені вимотали сил того дня. Ледь я їх здихалась обох. Чи не вперше за останні роки мусила відстоювати себе і своє право на щастя особисте:

— Як мені 68 то все – можна й виносити. Чи душа старіє разом із тілом? А може ми в парі ще років 30 проживемо, а? та якщо, навіть і рік мені того щастя випав, то ж дайте мені те прожити, діти. Чого переполошились? Не така вже моя хата й дорога. а якщо за спадок свій лячно. то вже зараз забирайте ці стіни. а ми знайдемо собі хатину яку в селі. Нічого, стане сил там собі лад навести.

Зрештою, мені діти сказали, що порогу мого не переступлять, якщо тут житиме чужий чоловік. Мовляв, я повинна обрати. хто мені дорогий: Макар, а чи родина?

Ну, і як мені тепер бути? Як вони можуть таке матері говорити узагалі?

Хіба ж вони не розуміють, що я теж хочу жити, хочу поруч коханого чоловіка. Ну хіба ж я не маю на те права?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page