Телефон, аж почервонів від того, як волала та жінка. Згадала і небеса і піднебесся і все у неї виходило, що вина на мені. Тобто, я повинна в одну мит забути минуле і примчати на її поклик, бо їй так треба?
П’ять років тому я зібрала трьох дітей і сівши у маршрутне таксі поїхала до мами в Карпати. Тієї миті отой фарс, який я довго називала шлюбом нарешті скінчився. Пам’ятаю, як обтерла ноги коли виходила із під’їзду багатоповерхівки у якій жила. Ніби вступила у щось, а потім, нарешті таки звільнилась.
Мій шлюб не був щасливим із самого початку, але я до певного періоду того не помічала. Для мого чоловіка були головними його друзі, він жив їхнім життям, їхніми негараздами. Святкував їхні радісні події, робив усе, аби у них швидше скінчились важкі часи. Своя сім’я його не цікавила зовсім.
Скажу чесно, я його кохала щиро. Коли відкривались очі, то я запевняла себе, що зможу його перевиховати, що він подорослішає і все буде у нас добре. Уявіть яка наївна…
Зрештою, коли одного разу він відмовив мені у тому, аби поїхати зі мною до дитини у стаціонар бо у нього в гаражі авто стоїть друга а той чекає, що його відремонтують, то я здалась. одне діло мене ігнорувати, геть інше то діти.
Якщо чоловік шукав нагоди втекти із дому, то свекруха моя навпаки – бігла до нас щодня. Вона з головою ногами і руками була у нашій сім’ї, хоч і жила окремо. Бачте, вона повинна була бачити, як ростуть її онуки, контролювати їхнє виховання. Хоч по факту все обмежувалось зовсім не конструктивною критикою. Я була не така і те що її син зі мною одружився – помилка. І взагалі із нею йому буде набагато краще. От так!
За п’ять років, що минули я від колишнього чоловіка не бачила допомоги. Рятувало те, що у мене робота віддалена – адмініструю групу в одній із соціальних мереж. Заробіток достатній, аби мати змогу забезпечити дітей у селі. У місті точно не вижила б із ними.
І ось, телефонує мені на днях колишня свекруха. Прямо волала аби я їхала додому – тобто до них у місто. Бачте у її сина нині дуже важкі часи, він занедужав і говорить, що його усі покинули і він сам один на цім світі.
— Він тато дітей, будеш мати гріх великий, якщо ти їх до нього не привезеш. Він повинен знати, що його не покинули, що він комусь потрібен. Він повинен мати мету заради чого жити. Приїжджай, ти повинна, він тато дітей.
З усього того я зрозуміла, що друзі, заради яких він жив, у важкий для нього період залишили його. Чоловік у стаціонарі і схоже, таки прийшло до нього прозріння.
З одного боку мені його шкода, як людину. А з іншого – я не розумію щиро до чого тут я.
П’ять років, доки він був здоровим про нас ніхто не згадував, а тут на тобі…
Схоже у нього там і справді щось серйозне. Я задумалась. А чи й справді маю я право не привезти дітей до тата? Але з іншої сторони – п’ять років він про них не згадував. І нині не він – мама його подзвонила.
То що? Просто забути, чи все ж їхати?
13,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
