Віктор Сергійович дивився у вікно на голі лютневі дерева. Позаду залишився об’єкт – чергова бетонна коробка, яка мала приносити гроші, хоча гроші давно перестали дарувати відчуття перемоги.
– Зупини біля того закладу, – сказав він водієві, вказавши на вивіску «Гаряча кухня».
Всередині пахло смаженою цибулею та дешевою кавою. Віктор сів за кутовий столик, не знімаючи пальта. Коли до нього підійшла офіціантка, він відчув, як у грудях щось стиснулося. Дівчина поправляла волосся таким же жестом, як це робила Анна. Ті ж самі трохи розкосі очі й лінія підборіддя.
– Ви вже обрали? – запитала вона, тримаючи блокнот.
– Каву. Просто чорну каву.
Він дивився, як вона йде до стійки. Пам’ять працювала проти нього, витягуючи сцени, які він роками намагався затерти роботою.
– Тобі завжди мало, – казала йому колись Анна. – Ти й маму довів. Вона ж просто хотіла жити, а не бути твоєю вітриною.
– Я забезпечував сім’ю, – відповідав він тоді. – Це називається відповідальність.
Свого часу він так само «ліпив» своє життя за кресленнями батька. Свою дружину, Ларису, він обрав не за покликом серця, а за рекомендацією. Вона була донькою партнера, мала бездоганні манери та правильну освіту.
Після весілля Віктор одразу встановив правила: жодних зайвих кілограмів, лише дорогі костюми, відвідування всіх світських раутів. Коли після пологів вона довго не могла прийти у форму, він не приховував осуду.
«Ти – моє обличчя, – казав він їй за сніданком, відсуваючи тарілку. – Якщо ти не можеш тримати себе в руках, то як я можу довіряти тобі дім? Наймай тренерів, дієтологів, мені байдуже на ціну, мені потрібен результат».
Лариса мовчала, намагалася відповідати, але серце не витримало чергової жорсткої дієти та операції, на яку вона зважилася лише заради того, щоб він знову почав на неї дивитися без роздратування.
Він тоді виправдовувався, що вона ж мала елементарне робити – слідкувати за собою, він же заробляв.
Добре, хоч доньку виховувала правильно: англійська, танці, ораторське мистецтво. Але після одинадцятого класу й вона збунтувалася:
– Це називається клітка, тату. Я не піду на твій факультет. Мені не потрібні твої схеми.
– І що ти будеш робити? Годувати безхатьків? Писати за копійки про те, який світ несправедливий?
– Принаймні це буде моє життя.
Тоді він просто заблокував її картки. Думав, що холод у гуртожитку та порожній холодильник швидко приведуть її до тями. Коли він приїхав до неї в ту забігайлівку, де вона підробляла, Анна лише мовчки поставила перед ним склянку води.
– Замовлення прийме інша дівчина, я зайнята, – сказала вона тоді.
А через два дні був дзвінок із лікарні. Ніч, дощ, водій на старій «Ладі» і двісті метрів до входу в гуртожиток.
– Ваша кава, – голос офіціантки повернув його в реальність.
Віктор подивився на її бейдж. Ірина.
– Ви тут давно працюєте? – запитав він, намагаючись, щоб голос не здригався.
– Другий рік.
– Чому не в місті? Ви молода, могли б вчитися.
Ірина знизала плечима.
– Обставини. Мені треба замовлення віднести, вибачте.
На вулиці Віктор затримався біля входу. Поруч чоловік у засмальцьованому фартуху порався біля мангала.
– Хороша у вас дівчина працює, Ірина, – сказав Віктор.
Повар підняв очі, витер руки об рушник.
– Надійна. Рідкість зараз. Інші то витворять щось, то просто не прийдуть. А в неї виходу немає.
– Що за вихід?
– Матері в них не стало кілька років тому. Замерзла десь під парканом. Іра тоді якраз у місті була, вчилася на швачку чи щось таке. Все кинула, повернулася. Молодших же треба було витягувати, щоб у притулок не забрали. Оформила опіку.
– Скільки їх там?
– Брат підліток і мала ще, років п’ять. Тягне. Хоча сама ще дитина, по суті.
Віктор сів у машину, але не поїхав одразу. Він уявив Анну на її місці. Вона б зробила так само.
Але це не його справа. Проте, цілий тиждень думки про копію доньки не виходили з голови і він дізнався адресу. Це була стара хата на околиці села, з перекошеним парканом, але чистим подвір’ям. На мотузках сохла дитяча білизна.
Хлопець років чотирнадцяти рубав дрова біля сараю.
Віктор вийшов із машини з великим пакунком.
– Ірина вдома? – запитав він хлопця.
Той встромив сокиру в колоду, витер лоба.
– Іро! До тебе прийшли.
Дівчина вийшла на ґанок у старому светрі. Побачивши Віктора, вона напружилася.
– Ви щось забули в кафе? – запитала вона.
– Ні. Я привіз дещо до чаю. Можна увійти?
Всередині пахло дровами та пральним порошком. На підлозі гралася дівчинка, складаючи вежу з кубиків.
– Навіщо ви приїхали? – Ірина не сідала. Вона стояла біля дверей, готова в будь-який момент виставити гостя.
Віктор дістав телефон, відкрив фото.
– Це Анна. Моя донька. Її не стало і ви мені її дуже нагадуєте.
Ірина подивилася на екран. Її обличчя трохи пом’якшало, коли вона побачила майже дзеркальне відображення самої себе.
– Ви схожі. Не тільки обличчям. Вона теж вважала, що треба допомагати іншим.
– Мені шкода, – тихо сказала Ірина. – Але ми нічого не беремо від чужих.
– Я не збираюся вас купувати. Я просто хочу, щоб у Олега – так звати брата? – був нормальний комп’ютер. І щоб дівчинка не доношувала старі речі.
– У нас усе є, – вперто повторила вона.
– У вас немає майбутнього в цьому селі, Іро. Ти це знаєш краще за мене.
Вона нічого не відповіла. Просто відвернулася до вікна.
Минуло кілька місяців. Віктор не нав’язувався. Він лише кілька разів заїжджав до кафе, залишав гроші на касі «для Ірини» і їхав. Вона повертала їх через офіціантів.
Телефон задзвонив у суботу ввечері. Номер був незнайомий.
– Алло. Це Олег, – голос хлопця дрижав. – Ви давали номер.
– Що сталося?
– Іру забрали в лікарню. Запалення, сказали. Вона на ногах ходила два тижні, працювала. Тепер вона там, а до нас прийшли з сільради. Кажуть, ми не можемо самі бути в хаті.
– Де ви зараз?
– Вдома. Закрилися.
– Нікому не відчиняйте. Я буду через годину.
Віктор приїхав швидше. Біля хати вже стояла машина соціальної служби. Жінка в товстій куртці щось доводила Олегу через зачинені двері.
– Я представник сім’ї, – Віктор вийшов із машини, – Діти поїдуть зі мною. Ось тимчасова адреса перебування, мій юрист уже надіслав підтвердження у ваш відділ.
Жінка довго перевіряла папери, дзвонила комусь. Зрештою, вона поїхала. Олег вийшов на ґанок, тримаючи малу за руку. Дівчинка плакала.
– Де Іра? – запитала вона.
– Вона лікується, – сказав Віктор. – Поїхали до мене, там тепло.
Лікарняний коридор був пофарбований у тьмяно-зелений колір. Ірина сиділа на ліжку, вона здавалася зовсім прозорою.
– Навіщо ви це робите? – запитала вона, коли Віктор зайшов у палату.
– Олег сказав, що ти відмовлялася лягати, бо боялася за них. Тепер вони в безпеці. Вчора ми купили малій нові чоботи. Вона каже, що вони чарівні.
– Я відпрацюю, – сказала Ірина.
– Не треба. Просто одужуй.
Коли прийшов день виписки, Віктор чекав біля входу. Діти вже сиділи в машині.
– Ви можете повернутися в село, – сказав Віктор, коли вони вийшли на парковку. – Будинок я наказав підлатати, дах перекрили. Але я пропоную інше. У місті є квартира, вона стоїть порожня. Поруч інститут. Олег уже знайшов там якийсь гурток програмування.
Ірина зупинилася.
– Чому?
– Мені так спокійніше, – просто відповів він. – Я не зміг врятувати ту дівчинку. Дозволь мені хоча б знати, що ви снідаєте в теплі.
Вона довго дивилася на нього, потім на брата й сестру.
– Можна ми просто побудемо у вас кілька днів? – запитала вона. – Я ще не дуже впевнено стою на ногах.
Віктор кивнув і відчинив дверцята машини.
Життя в будинку Віктора Сергійовича змінилося. Зникла та гнітюча тиша, від якої він раніше тікав на роботу. Тепер на кухні постійно щось шкварчало, Ольга розкидала іграшки у вітальні, а Олег вічно сперечався з Віктором про нові технології.
Ірина все ж таки пішла вчитися. Вона обрала економічний, але не тому, що він наполягав, а тому, що хотіла сама розібратися, як працює його бізнес.
– Тату, дивись, що я намалювала! = Ольга забігла в кабінет Віктора.
Він підняв її на руки. Вона вже давно називала його татом, а він і не заперечував.
– Це рибки в нашому ставку? – запитав він, розглядаючи малюнок.
– Так. І ти там теж є. Ти їх годуєш.
Минуло ще десять років. Олег став провідним розробником у компанії Віктора. Ірина вийшла заміж за архітектора і тепер виховувала власних дітей, часто приїжджаючи на вихідні.
Одного разу Віктор сидів у кріслі на терасі, переглядаючи старий альбом. До нього підійшла маленька дівчинка, донька Ірини.
– Дідусю, а хто це? – вона вказала на фото Анни.
– Це одна дуже смілива дівчина, – сказав він, погладивши її по голові.
– Вона схожа на мою маму.
– Так, дуже схожа.
Віктор закрив альбом. Сонце сідало за горизонт, фарбуючи сад у теплі кольори. Він чув, як у будинку сміються діти, як Ірина кличе всіх до столу. Його старий світ, побудований на рамках і цифрах, давно розсипався, поступившись місцем цьому хаосу, в якому нарешті можна було просто жити.
