Юля приїхала надвечір. Появилася у хаті несподівано, як привид. Холодно поцілувала сина і чоловіка, і, загадково посміхаючись, спитала його:
– Ти ще не одружився вдруге, Михайле?
– Ти що? – здивовано глянув на неї чоловік і несподівано тривожна думка заколола його. – А ти? – запитав він, аби щось спитати і квола, силувана посмішка появилася на його обличчі, пише газета “Наш День“.
Юля не відповіла нічого, тільки якось по дивному заблищали її очі і вона перевела погляд на сина.
– А ти, Федю, як поживаєш? Повістки ще не приносили? У вас тут війна почалася і кінця їй не видно. Я щодень, в Іспанії, вечорами
переглядаю новини з України і весь час думаю про тебе, сину… Господи, скільки ж там хлопців твого віку! Аж лячно стає, коли на гадку приходить думка, що десь там, у Донецьку, можеш бути і ти також. Тому не витерпіла і приїхала, щоб побачити тебе і переконатися, що ти живий і здоровий…
– А батька ти не хотіла побачити? – похмуро поглядаючи на матір, спитав Федя. – Його також можуть забрати на війну. Чи тато
більше тебе не цікавить? Чи, може, для тебе вже не існує наша сім’я?
Юля насторожено глянула на сина, але не відповіла нічого. У його словах була пекуча правда. За отих кілька років, що вона пробула на заробітках в Іспанії, багато чого змінилося у її житті. Але про те Юля не наважувалася сказати в цю хвилину ні чоловікові, ні синові, які насторожено поглядали на неї і чекали пояснень, чому вона стільки часу не подавала про себе жодної звістки.
Вони не знали, що для неї тепер рідний дім став зовсім чужим і коли вона за довгий час переступила батьківський поріг, то їй чимшвидше захотілося повернутися в Іспанію.
– Ви погляньте, що там в сумках, – мовила квапливо, намагаючись уникнути подальших розпитувань. – Я привезла вам всякої
всячини. А тепер піду і відпочину з дороги. Я так втомилася…
– Може, щось перекусиш? – Як завжди, з доброю посмішкою в очах, спитав чоловік. – Ми з сином, поки ти була на заробітках, навчилися прекрасно куховарити. Пальці оближеш, таке смачне!
– О, ні, Михайле! – заперечила Юля. – Я завтра оціню вашу майстерність. А зараз не тривожте мене. Я хочу виспатися…
У поведінці матері все дивувало Федю. Раніше вона так приязно, з любов’ю в голосі розмовляла з батьком. Називала його котиком. А зараз батька для неї ніби не існувало. Говорила з ним, як з чужою людиною, яку вперше побачила. Крім того, вона весь час усамітнювалася в одній з кімнат дому і на іспанській, через Інтернет, з кимось довго розмовляла. Тільки щораз чулися імена: Родріго, Ізабель та Росаріо.
Одного дня, коли мати кудись вийшла з дому і необачно залишила на столі планшет, Федя з цікавістю заглянув у нього і ахнув від
несподіванки. Там він знайшов знімки двох дітей, хлопчика і дівчинки, і чоловіка батькового віку, який обіймав маму за стан і закохано дивився їй в очі.
Все прояснилося Феді в одну мить: там, в Іспанії, у матері – інша сім’я. Росаріо та Ізабель – її діти, а Родріго – чоловік-іспанець.
Щоб не засмучувати батька, хлопець рішив не казати йому нічого, а поговорити з мамою сам, бо знав, як це сприйме батько. Він ще досі кохав дружину, чекав її всі ці роки, хоч міг завести не один любовний роман. Та дружина і сім’я були для нього святинею. Він вірив, що Юля повернеться додому і вони заживуть по-колишньому.
Розмова з матір’ю була короткою:
– Я все знаю, – мовив Федя, – і ніяк не можу збагнути, як ти так необдумано поступила? Скажи, чи ти стала від того щасливою? Я
сумніваюся. Бо хіба можна побудувати своє власне щастя на нещасті інших? Буде краще, коли ти чимшвидше покинеш наш дім
і хай батько живе надалі ілюзіями колишнього життя, коли він був щасливий від того, що ти його кохала. Хай він думає, що ти колись повернешся додому і ви надалі разом будете зустрічати сонячні весняні ранки і втішатися, що у вас є син, якого ви обоє любили і хотіли бачити його щасливим…
– Сину, прости! – спромоглася на слово Юля. Вона клякнула перед ним на коліна і стала цілувати його руки.
На очі Феді виступили сльози. Він обняв матір, прихилив її голову до себе і мовив з болем у голосі:
– Я прощаю тобі, мамо. Ти дала мені життя. Але чи простить тобі будь-коли батько? Ти дуже погано з ним поступила.
Темної ночі, щоб не бачили люди, Юля самотньо йшла на вокзал. Вона йшла і плакала, бо розуміла, яку кривду вчинила своїм рідним, які її чекали і любили. Назад вже не було їй вороття.
Вона прощалася з рідним домом назавжди.
Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ
