І щоб все по-дорослому, щоб діти до тридцяти, квартира своя до тридцяти двох, а в тридцять три робити кар’єру і до сорока стати якоюсь шишкою.
Господи, тепер перекладаю папери зі столу на стіл і тішуся, що мене ніхто не чіпає…
Хлопця є тоді добре розрахувала, серйозний і спокійний, такий, який дається собою керувати. І я йому свої плани й озвучила: спочатку діти, а потім квартира своя, далі кар’єра.
– Як я люблю, коли ти все плануєш, – мило усміхався він і не розумів всієї серйозності справи.
Ми одружилися і я почала працювати над тим, щоб вже були діти. Але чомусь нічого не виходило.
– Буває таке, – розводили руками спеціалісти, – ви ще дуже молоді, ще будуть діти.
Але ж у мене план, тому я сама сіла і чоловіка посадила на спеціальну дієту, щоб корисно для організму, вираховувала дні, міряючи температуру…
Але чомусь Андрій хотів від такої процедури кудись втекти – до друзів, чи в кіно.
– Ти не розумієш всієї серйозності справи? Ти розумієш, що я маю все встигнути в житті, а якщо у мене буде заминка зараз. То далі буде заминка з усім!
– Слухай, та все у тебе буде добре, – бовкнув чоловік.
І от рік роботи, планування, вираховування, узгодження, погодження пішли коту під хвіст. Ми розійшлися, бо йому потрібна щаслива сама по собі жінка, легка і весела, а не я, яка щаслива буде тільки колись, коли виконає свій план.
Я образилася і вискочила заміж вдруге за людину, яка була дуже скрупульозна і мене розуміла. Ми планували все на день наперед, на тиждень наперед, на місяць наперед. Ми сідали ввечері за свої записники і планували та звіряли наші графіки. Це було так спокійно, наче все під контролем.
У нас все було так, як я задумала – двоє дітей до тридцяти, квартира своя до тридцяти двох, але далі все зламалося на моїй кар’єрі.
Розумієте, діти дуже не заплановано приносили спочатку з садка, а потім зі школи сюрпризи і лікарняні мені не дуже хотіли відкривати. А Микола, як виявилося, дуже не любив, коли його плани порушують. Він тоді починав себе вести геть нецивілізовано.
Тому в тридцять три я була самотньою мамою з половиною квартири, в якій все ще жив Микола, бо це була його половина квартири, але при цьому він не виконував свої батьківські функції, вважав, що я схитрувала і маю змиритися з наслідками.
Продати квартиру не вдавалося, я й далі на всіх готувала, прибирала, гляділа дітей і ходила на роботу, де пасла задніх і мріяла просто відсидіти день.
А потім зустріла Андрія. Привіталися, як давні знайомі, розговорилися. Виявилося, що його спонтанність молодих подружок вже теж напружує.
– Я не можу більше скакати через вогнище на Івана Купала, у мене ж коліно! Я не хочу більше спати в палатках. Мене вже не милує схід сонця, коли на носі бурулька…
Він розповідав і розповідав, а я й собі, обоє реготали до сліз, куди ж нас завели наші бажання.
– Слухай, я тебе завжди згадував, особливо тепер, хочеться, щоб поруч була жінка, з якою не страшно йти в майбутнє.
– А я тепер думаю, що всю молодість на плани потратила, захотіла тепер і подорожей, і нових вражень…
– То, що, ми знову не сходимося поглядами. А я так надіявся…
– Може, через років десять наші бажання стануть однаковими?, – обнадіяла я.
Та я б могла з ним зійтися, чого ж ні, але я сама не знаю, чого я хочу, от чесно. Зараз хочу зустріти ранок в горах, а через хвилину купити собі нову швабру, оту з реклами, яка сама витискається, і навіть більше, ніж в гори.
Та й мені треба вже думати не лише про себе, але й про дітей, щоб їх туди-сюди не тягати…
Так, що не знаю чого я хочу, крім швабри, звичайно, її я дуже сильно хочу замовити… А ви знаєте, чого хочете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
