Він довго не міг прийти до тями. Як так сталося? Чому? Удень Василь, заклопотаний господаркою, вічною сільською роботою, ніби забувався. Та в круговерті клопотів йому вчувався теплий голос дружини: «Васильку, час обідати. Хутко мий руки. Я щось таке смачненьке приготувала для нас…»
Не почує вже ніколи він її голосу. Не подивляться на нього світло-карі лагідні очі коханої, єдиної в світі, котра так розуміла його, а він — її… Чого гріха таїти, траплялися між ними дрібні непорозуміння, сварки. Та яким солодким було примирення, пише “Вільне життя“.
Тепер — пустка в хаті, на подвір’ї, в саду, на городі, в душі. «Чому ж ти так скоро покинула мене, моя ти непосидо, жартівнице моя, моя Марусенько?» — подумки запитував у коханої згорьований Василь.
Уже півроку минуло, як не стало Марії. Діти телефонували батькові, зрідка при-їжджали. Приходили здалека листи до Марії від подружок, від однокласників, з якими роками листувалася. Василь їх складав на столик у вітальні, щоби при нагоді відписати й повідомити, що Марії вже немає. І ось надійшов лист із Моршина, де два роки тому Маруся відпочивала, поправляла здоров’я цілющою водичкою. «Підремонтуюся, Васильку, й буду, як новенька», — жартувала тоді.
Ще жодного листа він не читав, а той, із Моршина, похапцем розпечатав і, пробігаючи очима по рядках, заспокоював душу.
Писала санітарка санаторію Леся. Про неї Марія йому розповідала. «Доброго дня, Марусю, — йшлося в листі. — Так довго не отримувала від тебе звістки, що аж засумувала. Ми схожі з тобою навіть тим, що не любимо спілкуватися мобілкою. Та й загубила я свою, а нову ще не встигла купити. Дзвонила тобі на домашній телефон десь місяць тому, але ніхто не брав слухавки. Ти казала, що напишеш мені довжелезного листа. Не дочекалася, тож пишу тобі. Як твій Василько? Ти ж тільки так його називаєш, правда?
Можливо, ми подружилися з тобою через те, що я вперше зустріла в санаторії жінку, котра з повагою і любов’ю говорила про свого чоловіка. Тут майже всі на своїх нарікають.
Коли ти розповідала про свого Василька, я згадувала свого, котрого вже 15 років немає. Але я і досі його люблю. Ти, Марусю, писала, що ще приїдеш до Моршина, до нашого «Черемошу», де тобі дуже сподобалося. Можеш жити й цього разу в мене, а на процедури будеш ходити до санаторію. Тобі обійдеться дешевше й мені буде відрадніше. Бо ні рідні в мене, ні дітей. А ти — як сестра.
Передавай вітання Василькові. І пиши. Чекаю. Твоя подруга Леся».
Василь читав і плакав. А як боязко відкривав лист. Бо що, як там… Усіляке ж буває на тих курортах. Тепер картав себе, що в глибині душі засіялася маленька, як макова зернинка, недовіра до Марії.
Кілька днів вагався, чи відписувати Лесі. Та все ж написав довгого і щирого листа. Розпачем кричали його рядки: «Шановна пані Лесю, прочитав Ваш лист. Я, Маріїн чоловік Василь. Уже ніколи не напише Вам Маруся. Немає моєї дружиноньки…»
Писав, наче говорив із Лесею. З дітьми ж неможливо так відверто поспілкуватися. А в сусідів тільки й мови: «Мусиш, Василю, знайти собі якусь жінку, бо в селі сам не виживеш…»
…Відповідь не забарилася. Леся написала так, що Василь аж ридав. Та водночас вона зуміла його розрадити. І вони почали листуватися. У Лесиних листах не було фальші, дурниць усіляких, і дуже часто вона згадувала епізоди, пов’язані з його Марусею.
Наближався жовтень, що забрав у Василя дорогу дружину. Діти мали приїхати раніше, щоби приготуватися до поминок. Василь і Лесю запросив. Відіслав листа, а вночі не міг заснути. Переживав, як діти поставляться до того, що від моменту як пішла мама щойно рік минув, а до батька вже приїхала якась Леся. А що люди скажуть? Ятрили думки про Марію. Відчував якусь провину перед пам’яттю коханої, хоча ніколи не ображав її, не зраджував.
Коли наступного дня порався на подвір’ї, листоноша приніс листа. Тремтячими руками розірвав конверт і почав читати. «Шановний Василю Григоровичу, — писала Леся. — Вибачте, але я не зможу приїхати. Я і Ви будемо почуватися перед присутніми на поминках Марії без вини винними. Нас будуть осуджувати, та й дітям Вашим буде неприємно. Я вже замовила на той день панахиду в церкві.
Пробачте. Мені здається, що Ви не подумали, коли запрошували мене. Напевне, картали себе за свій лист. Не знаю, чи Ви вже, Василю Григоровичу, напишете мені. Щиро бажаю Вам усього того, чого Ви хочете. Здоров’я Вам і Вашій родині».
Прочитавши листа, Василь аж вигукнув сам до себе:
— Яка ж розсудлива й мудра ця Леся!
А наступного дня приїхали діти з внуками. Потім були болючі спомини, сльози, каяття, що мало вділяли уваги матусі. Погостювали діти в батька більше тижня. Допомогли в господарстві, випрали речі, поприбирали, наговорилися… Проводжаючи їх, він заплакав. Ніхто ніколи не бачив його сліз, тому всі кинулися втішати, цілувати, обнімати. А доця Любця раптом випалила:
— Ви, татку, якби знайшли добру людину, — одружуйтесь. Ми не будемо проти, бо самому важко. Ми не можемо бути в селі, тут нема для нас роботи. Ви не хочете переїхати до нас… Дякуємо, що любили нашу маму, виховали нас, вивчили, весілля справили. Жодного разу не поскаржилися, що ми рідко навідуємося додому. Таке життя тепер. Навіть приїхати дорого.
…Поїхали діти. Листя з дерев розвіювалося, наче роки. Посипав сніжок. Незадовго й Новий рік постукав у вікно й у серце Василеве. Знову згадалася Марія. Який же смачний торт вона пекла до новоріччя! «Жіночі примхи» називався.
На Різдво діти з внуками знову приїхали і наповнили дім сміхом, колядками, запахом ялинки, святкових страв, спогадами… А потім знову проводжав їх Василь… І далі очікував Лесиних листів, що вносили в його самотнє життя хоч якесь розмаїття.
А одного разу він несподівано для самого себе вирішив поїхати до Моршина. Попросив двоюрідну сестру обійти три дні господарку, бо начебто товариша надумав провідати.
— Тепер зима, роботи аж такої нема, то їдь, Василю, — підтримала сестра. — Хоч трошечки журбу свою розвієш. Ти давно нікуди не їздив. Будь там, скільки треба. Мені зять із дочкою поможуть твою господарку обійти.
І вкінці лютого Василь приїхав до Моршина. Знайшов потрібні вулицю, під’їзд, квартиру. Натиснув на дзвінок у дверях. Але йому не відчиняли. Із дверей навпроти визирнула сусідка.
— Леся в церкві, — сказала. — Нині ж неділя. Почекайте її в мене.
Василь подякував, але відмовився. Вийшов на вулицю. Незадовго побачив двох жінок. Одна рушила до першого під’їзду, а друга йшла назустріч Василеві. І раптом її обличчя засвітилося усмішкою:
— Василю Григоровичу, ви приїхали?!
— Леся… А… як ви мене впізнали? — здивувався Василь.
— А ви? А-а, здогадалися? — зашарілася жінка й мило защебетала: — Добре, що приїхали. Ходімо, я вас нагодую. Ви ж із дороги, та й я голодна. Ніколи не їм, як іду на службу Божу. Поговоримо. Хоча я на-справді не красномовна. В листах мені краще вдається висловитися.
На Василя дивилися лагідні очі його майбутньої дружини, хоча він про це ще не знав. Та й Леся не здогадувалася, що Господь уже поєднав цих самотніх благородних людей.
…Минуло більше року від тієї першої зустрічі, коли Василь і Леся побралися. Василеві діти подарували цій жінці відчуття неймовірного щастя, адже вона вперше в житті почула таке солодке, довгоочікуване «мамо». І Василеві внуки всім розповідають, що в них найкраща в світі бабуся Леся.
Отак листи, як ті птахи-лелеки, принесли в родину радість і щастя…
Віра ФРЕЙЧАК
