Сонце ледь торкалося верхівок старих яблунь, коли Світлана зупинилася біля моїх воріт. Вона тримала на руках маленького Максима, який зосереджено гриз скоринку хліба. На її обличчі блукала якась дивна, майже урочиста посмішка.

— Знаєш, Оксано, — промовила вона стиха, озирнувшись навсібіч, — скоро у нас знову будуть зміни. Я чекаю дитину.

Я ледь не впустила лійку, яку тримала в руках. Здавалося, повітря навколо стало густим і нерухомим.

— Світлано, ти це серйозно? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів від подиву. — У тебе ж уже троє, старші ледь до школи пішли. Ти що, справді збираєшся дати життя четвертому?

Вона поправила дитину на стегні й глянула на мене з такою безтурботністю, ніби ми обговорювали погоду на завтра.

— А чому б і ні? — бадьоро відгукнулася вона. — Діти — це ж радість. Де троє, там і четвертому місце знайдеться. Господь дасть день, дасть і їжу.

— Але ж ресурси не безмежні, — обережно почала я, підбираючи слова, щоб не образити сусідку. — Будинок, одяг, навчання… Ти ж сама знаєш, як зараз непросто все це забезпечити, коли розраховуєш лише на власні сили. Це ж величезні витрати, які не кожному під силу навіть з гарним доходом.

— Ой, не починай, — відмахнулася вона, сміючись. — Якось воно буде. Мої батьки допоможуть, та й люди в селі у нас не кам’яні. Головне — не думати про погане.

Вона пішла далі своєю легкою ходою, залишаючи мене в повному заціпенінні посеред моїх квітучих клумб.

Ця історія почалася два роки тому, коли ми з моїм чоловіком Андрієм вирішили нарешті здійснити давню мрію — купити заміський будиночок. Нам не хотілося класичного дачного масиву, де сусіди дивляться один одному в тарілку через низьку сітку. Ми шукали справжнє село, з історією, широкими вулицями та запахом парного молока вранці.

Нарешті ми знайшли те, що шукали. Невелика, але затишна цегляна хата в мальовничому куточку, всього за тридцять хвилин їзди від нашого галасливого міста. Переваги такого вибору стали очевидними майже одразу.

— Дивись, Андрію, — казала я, розставляючи квіти на веранді в перший тиждень після переїзду, — тут зовсім інша атмосфера. Сусіди приходять привітатися не заради цікавості, а щоб запропонувати допомогу.

— І продукти тут неймовірні, — погоджувався він, дегустуючи свіжий сир. — Все натуральне, прямо з городу чи з ферми. І за такі кошти, що в місті за них хіба що пачку серветок купиш.

Місцеві жителі виявилися напрочуд привітними. Нас часто пригощали свіжими яйцями, яблуками або домашнім медом, причому робили це абсолютно щиро, не чекаючи нічого натомість. Ми швидко влилися в цей неквапливий ритм життя.

Поступово ми познайомилися з усіма мешканцями нашої та навколишніх вулиць. Серед усіх особливо виділялася Світлана. Вона була жінкою енергійною, з гучним сміхом та якоюсь особливою внутрішньою силою.

Жила вона у великому, добротному цегляному будинку на сусідній вулиці. Чоловіка поруч із нею ніхто ніколи не бачив, зате троє дітей постійно створювали навколо неї веселий безлад.

Її старші діти часто «досліджували» околиці й нерідко забігали до нас на ділянку.

— Тітко Оксано, а у вас квіти сьогодні яскравіші, ніж учора! — вигукував старший Сашко, заглядаючи через паркан.

Ми з Андрієм полюбили цих маленьких мандрівників. Щоразу, збираючись на дачу, ми заїжджали в магазин, щоб купити якісь смаколики, фрукти або невеликі іграшки для Світланиних малюків. Це стало нашою доброю традицією.

З часом, спілкуючись із іншими сусідами за вечірнім чаєм, ми дізналися непросту історію Світлани. Виявилося, що троє її дітей мали різних батьків. Світлана ніколи не замислювалася над юридичними аспектами своїх стосунків чи стабільністю майбутнього. Вона просто жила покликом серця.

Коли на світ з’явилася друга дитина, її численні родичі — батьки, брати, сестри — вирішили діяти рішуче. Вони розуміли, що Світлані потрібен власний дах над головою.

— Ми тоді всім селом допомагали, — розповідала мені баба Марія, яка живе навпроти. — Хтось грошима допоміг, хтось матеріали привіз, а хтось і руки приклав. Лагодили той будинок з надією, що Світланка нарешті знайде господаря, вийде заміж і заживе спокійно.

Але життя розсудило інакше. Будинок стояв міцно, діти росли, а Світлана залишалася самотньою матір’ю. Коли вона повідомила про третю вагітність, ентузіазм родичів помітно згас. Вони зрозуміли, що допомагати жінці, яка не робить висновків із власних помилок, — це бездонна бочка.

— Тепер тільки батьки старенькі їй і підсобляють, — зітхала баба Марія. — Решта рідні відсторонилися. Кажуть, мовляв, скільки можна? Потрібно ж мати хоч якусь відповідальність.

Та сама розмова про четверту дитину залишила в моїй душі глибокий слід. Весь вечір я не могла заспокоїтися, обговорюючи це з Андрієм.

— Ти розумієш, — казала я, наливаючи чай, — вона зовсім не хвилюється. Вона сприймає це як належне. Але ж діти потребують не лише любові, а й умов для життя. Це навчання, медицина, одяг. Все це вимагає величезних ресурсів. Як вона збирається дати їм лад, коли навіть на харчування покладається на допомогу батьків та невеликі виплати?

Андрій подивився на захід сонця і тихо відповів:

— Можливо, в цьому і є її правда? Ми з тобою плануємо кожен крок, відкладаємо кошти, зважуємо всі «за» і «проти», і в результаті часто боїмося просто жити. А вона не боїться.

— Але це не сміливість, Андрію, це безвідповідальність, — заперечила я. — Дитина — це не іграшка. Це особистість, якій потрібно допомогти стати на ноги. Коли ти створюєш життя, ти береш на себе зобов’язання забезпечити його всім необхідним. А тут виходить, що ці зобов’язання лягають на плечі всього села та літніх батьків.

— Спірне питання, — задумливо промовив чоловік. — З одного боку, ти маєш рацію. З іншого — подивися на її дітей. Вони щасливі, вони завжди на свіжому повітрі, вони дружні. Можливо, для них цей сільський простір і є найкращим середовищем, де гроші не мають такої ваги, як у місті.

Минув час. Прийшла весна, і ми знову почали частіше бувати на дачі. Світлана вже помітно змінилася, її рухи стали повільнішими, але в очах сяяла та сама впевненість.

Я часто бачила, як вона сидить на лавці біля свого великого будинку, а навколо неї кружляють діти. Вони щось будували з піску, сміялися, допомагали їй нести сумки. Незважаючи на всю складність ситуації, в їхній родині панувала дивовижна злагода.

Одного разу я підійшла до неї з пакунком нових дитячих речей, які передала моя міська подруга.

— Ось, Світлано, візьми. Це для твоїх старших, та й маленькому щось підійде.

Вона подякувала мені з такою щирістю, що мені стало ніяково за мої колишні сумніви.

— Дякую, Оксано. Ти добра душа. Знаєш, багато хто мене засуджує. Кажуть, навіщо я ото у бідність? А я так скажу: багатство — воно не в гаманці. Воно в тому, що ввечері до тебе туляться малі рученята. А щодо коштів. Ми справляємося. Город годує, батьки корову тримають, я теж не ледарюю — шию на замовлення, коли діти сплять.

Я подивилася на її руки — справді, руки швеї. Значить, вона не просто сидить і чекає на допомогу, а намагається знайти шлях у цьому непростому світі.

Ця історія навчила мене багато чому. Ми часто судимо інших за власною шкалою цінностей, забуваючи, що кожна людина має свій шлях і своє розуміння щастя.

Звичайно, я все ще вважаю, що планування сім’ї — це важливо. Але дивлячись на Світлану, я зрозуміла, що іноді віра в життя і проста людська доброта можуть творити справжні дива. Вона не чекає на великі капітали, вона створює свій власний світ, де панує любов і взаємодопомога.

Наша дача стала для нас не просто місцем відпочинку, а справжньою школою життя. Тут ми навчилися цінувати прості речі: тихий вечір, добру розмову з сусідом, соковите яблуко прямо з дерева.

І, головне, ми зрозуміли, що справжнє сусідство — це не просто спільна межа між ділянками, а здатність почути і підтримати один одного, навіть якщо наші погляди на життя зовсім різні.

— Знаєш, — сказала я Андрію, коли ми поверталися до міста в неділю ввечері, — я рада, що ми купили саме цю дачу.

— Я теж, Оксано, — посміхнувся він. — Тут життя справжнє.

Ми їхали повз будинок Світлани. На подвір’ї горіло світло, було чутно дитячий сміх. Я знала, що попереду у цієї жінки ще багато труднощів, але чомусь була впевнена: вона впорається. Бо в її світі немає місця страху, а є лише нескінченна надія на краще майбутнє для її дітей.

Можливо, так і треба жити?

Головна картинка ілюстративна.