У Зіни було дуже тяжко на душі. Так, ніби хтось прив’язав камінь до сеpця… Ця ноша усередині тягнула донизу: ні нести її, тримаючи в собі, ні викинути геть було несила. Знала: це не тільки тому, що пекло вогнем непоправне гоpе — втрата чоловіка. А й тому, що не знані досі перипетії його долі виявилися такими складними. Віктор ніколи жодним словом не обмовився про те, що пережив, жодного разу за всі роки спільного життя не звірився їй. Якась невидима стіна — міцна, як граніт, — ставала між ними, тільки-но вона починала запитувати, чому він завжди сумний. Навіть тоді, коли брав на руки маленьку донечку Настю і всміхався, його очі таїли смуток…
— Характер у мене такий, — відказував на Зінині розпитування.
А вона ніяк не могла звикнути до похмурої атмосфери в домі. Хотілося тепла, радості… Та марними були сподівання, що любов’ю, добротою, відвертістю розтопить лід, зруйнує невидиму перепону між ними…
Лиш тепер, коли попрощалися навіки, відкрилася причина. Чому не розповів?! Може, взяла б частку того тягаря на себе і йому полегшало б?! Тоді їхнє подружнє життя набуло б яскравіших кольорів. І вік його не був би таким коротким…
Може, таємниця Вікторової долі так і залишилася б за сімома замками, якби не Галина, його рідна сестра.
— Знаю, що тобі було з ним нелегко, — сказала Зіні. — Але на це є причина… Зрозумій і прости…
У юності Віктор був зовсім іншим — відкритим і окриленим. Виростав без батька, але матеріальні проблеми його мало непокоїли. Думав, вивчиться, опанує спеціальність, мамі допомагатиме.
Так він міркував на останньому році навчання в школі. А ще мріяв про те, що після закінчення вузу, коли вже стане на ноги, одружиться з Наталею. Вони ходили в один клас і, як у пісні співається, після уроків Віктор проводжав дівчину додому, несучи її портфель. Ніжне почуття появилося ще в підлітковому віці, а в старших класах переросло у велике кохання.
— Ромео, де твоя Джульєтта? — жартома запитували друзі, коли Наталі не було з ним поруч.
І він не гнівався, бо справді кохав дівчину, як шекспірівський герой — ладен був душу віддати за неї.
А батькам Наталі не подобався хлопець із сім’ї, в якій мама самотужки ставила на ноги двох дітей. Не такої долі вони бажали своїй доньці. Наталина мати звикла до того, що в них у домі всього було досхочу. Ще б пак — чоловік, кадровий військовий, мав високе звання і, відповідно, — добрячу зарплатню. Поки Віктор і Наталя ходили до школи, батьки не докучали дівчині розмовами про те, що хлопець їй не пара. Мовляв, подорослішає — зрозуміє сама. Але потім зрозуміли, що силою молодих людей не розлучити. Тож і вдалися до випробуваного методу: вивезли Наталю з Лубен, та так далеко, що Віктор і не довідався, де вона… Згодом виїхали й самі, залишивши квартиру на родичів.
Для хлопця це стало таким випробовуванням, що не міг отямитися: ніби в душі залишили пустку. Чого він, серйозний розумний хлопець, майже відмінник, не підійшов їм до двору?! Бо не мав матеріального статку? Так його не мала більшість ровесників. Як можна отак необачно розтоптати їхні почуття?! Юнакові не вірилося, що дівчина швидко його забула. Сеpце його щеміло, не давало вільно жити. Навіть навчання в столичному політехнічному інституті не давало розради. Здавалось, ще попереду суцільний морок…
Найкращий його друг і земляк Павлик намагався втішити: «Хіба, крім Наталки, дівчат більше немає?! Озирнись навкруги, скільки красунь…»
Та такі розмови з друзями тільки дратували Віктора. Одного разу він не витримав і сказав:
— Вийдемо на вулицю, і перша-ліпша дівчина, яку зустрінемо, стане моєю дружиною. Якщо, звичайно, захоче…
Вийшли. Довго чекати не довелося. Назустріч ішла русява юнка з променистими очима. Що ж, хай буде вона…
Але знайомство піднесло несподіванку, якої не можна було передбачити: дівчина-красуня виявилася глухoнімою.
Віктор не зламав свого слова: одруживсь. У них з’явилася донька. Але спільне життя не склалося — дружина з дитиною через деякий час повернулася до батьків. Тоді він уже працював на заводі в рідному місті. Робота поглинала до останку, і далі випробовувати долю не мав бажання.
І раптом одного разу в його рідне місто над Сулою приїхала… Наталя. Впродовж усіх років розлуки вона дізнавалась від своєї тітки, що жила в Лубнах, про долю коханого. Знала, що закінчив інститут, був одружений, має доньку. Може, не насмілилась би приїхати, якби тітка не повідомила, що його сімейний горщик розколовся. А в неї теж особисте життя не склалось. Одруження не принесло щастя, хоч жодних претензій до юнака, з яким поєднала долю, у неї не було. Батьки, особливо мама, були задоволені: Сашко навчався в університеті на юридичному, його батько мав солідну посаду.
Мамі думалося, що щастя доньки забезпечене, що воно, ніби на замовлення, припливло їй у руки. Однак вона помилялася. Сімейна ідилія тривала недовго: Сашко не зміг розтопити холод у душі дружини, її роздратованість, яка часто виникала на порожньому місці, призвела до розлучення.
Ось так стежки Віктора і Наталі знову зійшлися в рідному місті. Тепер уже батьки дівчини не чинили перешкод їхньому одруженню — однак нічого не добилися б. Донька давно вже була не випускниця школи.
Кожна зустріч окрилювала закоханих. Почуття заполонили сеpця змучених невдачами молодих людей по самі вінця. Дивились одне на одного і не вірили, що після стількох років розлуки вони знову разом! Тепер уже ніщо не зможе перешкодити їхньому щастю! Віктор запропонував Наталі одружитись. Але… У переддень весілля, якого їм довелося чекати майже десять років, Наталі не стало. Випадок. Під кoлесами.
Ось так, за крок до щастя, для Віктора обірвалася та життєва ниточка, яка тримала його на світі. Удap був просто в сеpце, й від нього Віктор так і не зміг оговтатися. Механічно продовжував ходити на роботу, розмовляв про щось несуттєве з друзями… Потім почав заглядати у чарку. Жодні умовляння рідних та колег на нього не впливали. І цей час тривав майже десять років. Мабуть, він ніколи б не закінчився, якби не вона. Зіна. Приїхала до друзів на гостину в Лубни й випадково познайoмилася з Віктором у центральному парку. Їй було за 30, а знайти пару досі не вдавалось. І раптом… Хоч Віктор був старшим за неї, це не лякало. Почали жити разом, народилася донька. Віктор перестав пити але холод назавжди застряг крижиною у його душі. Галина, розповівши про все це Зіні, сказала:
— Тепер ти знаєш, чому він був таким…
Жінки мовчки сиділи за столом, думаючи про одне й те саме: одному на долю випадає щастя по вінця, іншому — бiда за бiдою. І не відвернеш, не обійдеш. А треба жити, ростити осиротілу п’ятирічну Настусю…
Роботу Зіна знайшла в Києві, малу доньку відвезла до батьків. Чи була вона щаслива з Віктором? Тяглася до нього всією душею, дарувала нерозплескану ніжність, та відгуку не дочекалася. Тепер вона знає чому: у серці Віктора жила його єдина любов, якої в неї, Зіни, ще не було…
За матеріалами – Українське Слово.
Автор – Євгенія ЛОГВИНЕНКО, м. Лубни. Полтавської області.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
