Я мріяла про наше весілля, раділа нашій квартирі і безмежно люблю наших дітей. коли ж все стало настільки очевидним, що ми справді, не підходимо один одному, як казала мама?
Може, тоді…
Хоча, вперше це було ще під час ремонту в нашій квартирі, так саме тоді це було вперше.
Я попросила зробити дві лампи, щоб з часом перегородити кімнату на дів, щоб був простір для дітей, я вже тоді хотіла двох.
– Боже, ну що ти таке вигадуєш? У нас ні дітей нема, ні коштів переробити кімнату!
Я тоді подумала, що він міг був це сказати і не таким тоном і не з таким виразом обличчя.
Далі у нас були діти, я старалася бути ганою господинею, щоб Сергія нічого не хвилювало, коли він приходить додому. Мені було дуже нудно в декреті, я розучилася спілкуватися з людьми, перед очима були лише мультики і дитячі фільми та книжки, могла розповісти все про Гаррі Поттера чи лего-ніндзяго.
Нарешті я повернулася на роботу через десять років, але мені стало на ній нудно, я зрозуміла, що це не моє і я хочу займатися чимось іншим.
– Ти що себе ювіляром уявила?, – питав він мене скрививши губи, – я тобі на це грошей не дам.
– Це дизайнерські прикраси і вони можуть дати добрий прибуток.
– Ні, я сказав, – Сергій влігся на дивані і це означало, що йому треба принести чай і бутерброди.
Я попросила гроші в матері і вона таки мені дала, хоч і не вірила, що я доб’юся успіху.
– Краще б ти їх використала в салоні краси, але раз ти так хочеш.
Я працювала з дому, у мене на балконі було місце для всіх моїх ящичків, камінчиків і коробочок.
В той день Сергій прийшов чогось раніше і я не встигла прибрати деталі зі столу в залі, коли я прийшла з бутербродами і чаєм, то мої прикраси лежали купкою на підлозі, він їх просто згріб, що поставити ноги.
Мені б тоді почути, що він мені не пара, як казала мама, але ж у мене діти.
Коли почався бум з інтерентом, то мої прикраси пішли, я так тішилася, що маю дохід, принесла торт, замовила піцу і цілу промову приготувала.
– Подумаєш, – сказав чоловік, – продала два персні, а як я приношу зарплату в цю хату вже десять років, то чомусь мені такого святкування ніхто не робив.
Коли я купила машину, то він так само хмикнув:
– І за що тільки люди гроші платять.
А далі мені ще більше і більше відкривалися очі на те, що ми навіть не маємо про що поговорити. Коли я включаю собі музику – він каже, що я не маю смаку, коли включаю фільм, то питає, хто таке дивиться, коли хочу побути в тиші, він каже, що їде до друзів на шашлик.
Крім дітей у нас нема нічого спільного. Але хіба через таке розходяться? Та й тим більше, вже п’ятнадцять років прожила, там ще попереду небагато лишилося.
Коли подруга прийшла мені розказати, що Сергій мене не любить, а живе тільки заради дітей, я вхопилася за голову.
– Люся, дякую!, – я мало її не розцілувала, – дякую!
Ось тепер я можу зі спокійною совістю все й закінчити. Нарешті.
Сергій не розумів, чому ми розходимося.
– Ну було, з ким не буває, ти ж моя дружина і маєш зрозуміти і пробачити.
– Як бачиш, у нас геть інші погляди на шлюб, Сергію, я вже тобі нічого не винна, а собі – так, вже п’ятнадцять років як.
Тільки от що цікаво – він забрав собі машину, мовляв, квартиру ж тобі залишив. Але справа в тому, що машина коштує набагато дорожче, ніж його частка в квартирі. От не знаю чи піднімати це питання чи хай забирає, лиш би остаточно пішов з мого життя. Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
