– Ти ростиш тепличну квітку, – не раз мені казав чоловік, – вона життя не знає, а ти її все по книжках та малюнках вчиш жити! Ти розумієш, як це неприйнятно?
Звичайно, що Юля вчилася в нашому місті і жила з нами, а потім працювала у себе в інституті на кафедрі не так заради грошей, як заради мистецтва. Ми з чоловіком її підтримували і утримували.
Хоч він сто разів казав аби вона знімала квартиру і жила сама, але я була проти:
– Чого моя дитина має жити бозна де і їсти казна-що? Для кого це буде краще – для її самопочуття і здоров’я?
Чоловік відступав і Юля жила як жила.
А потім зустрівся їй цей живжик, чи то він був на датах схиблений чи це навмисно, але він їй завжди писав повідомлення в якісь цікаві хвилини, типу 11:11, чи щось таке і моя Юля сказала, що це її людина.
Ми мусили зробити весілля і віддали молодим бабусину однокімнатну квартиру, а її забрали до себе.
Жили молодята вже п’ять років, а толку ніякого, бо ні дітей, ні якихось статків чи подорожей. Вже й бабусі не стало, наше життя змінилося, а моя Юля зовсім.
Проте, зять змінився і навіть дуже, бо почав дуже працювати, але чомусь це на зарплаті не відображалося, бо ми як помагали комунальні взимку оплачувати, так і продовжували це робити.
А потім вона до мене прийшла вся така задумана і каже, що дванадцятого грудня її перестріла жінка в чорному і сказала, що вона має покинути чоловіка, бо він не її людина.
Ну я почерк зятя одразу впізнала і почала з чоловіком радитися, що ж робити. Бо очевидно, що той зазіхнув на мамину квартиру!
Хоч ми віддали молодятам квартиру тільки тоді, коли Юля вийшла заміж, але мама оформила на неї дарчу задовго до цього, тому про ніякий поділ квартири й мови не буде.
Зять дуже здивувався тому, що у його неземної дружини такі приземлені батьки і ще говорив багато чого, але ми виставили його за двері, хай і далі водиться з тією особою в чорному і живе з тарганами в гуртожитку.
А наша Юля навіть не заплакала, сказала, що то така доля і все на краще. Я тут сивію, а вона раденька.
Проте, чоловік заборонив аби вона верталася до нас жити, хоч я дуже наполягала.
– Досить, хай живе сама, Лідо!
І донька почала сама жити, а тоді в карантин і занедужала. Я приносила їй продукти і ставила під двері, бо ж усі переживали за себе. Аж тут двері відкриває молодик!
– Ви мама Юлі? З нею все буде добре, я її колега по роботі Орест, – сказав і продукти у мене з рук забрав.
Я була й ошелешена і дуже щаслива, бо не кожен прийде свою колегу виходжувати, коли вона ось така вся червона і без смаку і нюху лежить.
Після того, як донька одужала, то прийшла нас офіційно знайомити і я вже була спокійна за неї, що біля неї чоловік діла, а не якийсь там фантазер та мрійник.
– Мамо, – каже Юля, – А ти знаєш, що ми познайомилися через його маму? Їй приснився сон, що він має бути в парку о дванадцятій і тоді на нього зійде сонце. Ну, вона так казала, бо він холостяк. Аж тут я в дванадцятій годині зашпорталася біля тієї лавки і вилила на нього апельсиновий сік!
Ну, радує, що свекруха з моєю донькою знайдуть спільну мову.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота