Тепер я погоджуюся з чоловіком, хоч як мені прикро це визнавати. Донька виявилася геть не пристосованою до життя і вірить у всілякі нісенітниці: люди добрі, віщі сни і знаки, долю, карму і ще все отаке. І в цьому є моя провина, бо я її надто балувала

– Ти ростиш тепличну квітку, – не раз мені казав чоловік, – вона життя не знає, а ти її все по книжках та малюнках вчиш жити! Ти розумієш, як це неприйнятно?

Звичайно, що Юля вчилася в нашому місті і жила з нами, а потім працювала у себе в інституті на кафедрі не так заради грошей, як заради мистецтва. Ми з чоловіком її підтримували і утримували.

Хоч він сто разів казав аби вона знімала квартиру і жила сама, але я була проти:

– Чого моя дитина має жити бозна де і їсти казна-що? Для кого це буде краще – для її самопочуття і здоров’я?

Чоловік відступав і Юля жила як жила.

А потім зустрівся їй цей живжик, чи то він був на датах схиблений чи це навмисно, але він їй завжди писав повідомлення в якісь цікаві хвилини, типу 11:11, чи щось таке і моя Юля сказала, що це її людина.

Ми мусили зробити весілля і віддали молодим бабусину однокімнатну квартиру, а її забрали до себе.

Жили молодята вже п’ять років, а толку ніякого, бо ні дітей, ні якихось статків чи подорожей. Вже й бабусі не стало, наше життя змінилося, а моя Юля зовсім.

Проте, зять змінився і навіть дуже, бо почав дуже працювати, але чомусь це на зарплаті не відображалося, бо ми як помагали комунальні взимку оплачувати, так і продовжували це робити.

А потім вона до мене прийшла вся така задумана і каже, що дванадцятого грудня її перестріла жінка в чорному і сказала, що вона має покинути чоловіка, бо він не її людина.

Ну я почерк зятя одразу впізнала і почала з чоловіком радитися, що ж робити. Бо очевидно, що той зазіхнув на мамину квартиру!

Хоч ми віддали молодятам квартиру тільки тоді, коли Юля вийшла заміж, але мама оформила на неї дарчу задовго до цього, тому про ніякий поділ квартири й мови не буде.

Зять дуже здивувався тому, що у його неземної дружини такі приземлені батьки і ще говорив багато чого, але ми виставили його за двері, хай і далі водиться з тією особою в чорному і живе з тарганами в гуртожитку.

А наша Юля навіть не заплакала, сказала, що то така доля і все на краще. Я тут сивію, а вона раденька.

Проте, чоловік заборонив аби вона верталася до нас жити, хоч я дуже наполягала.

– Досить, хай живе сама, Лідо!

І донька почала сама жити, а тоді в карантин і занедужала. Я приносила їй продукти і ставила під двері, бо ж усі переживали за себе. Аж тут двері відкриває молодик!

– Ви мама Юлі? З нею все буде добре, я її колега по роботі Орест, – сказав і продукти у мене з рук забрав.

Я була й ошелешена і дуже щаслива, бо не кожен прийде свою колегу виходжувати, коли вона ось така вся червона і без смаку і нюху лежить.

Після того, як донька одужала, то прийшла нас офіційно знайомити і я вже була спокійна за неї, що біля неї чоловік діла, а не якийсь там фантазер та мрійник.

– Мамо, – каже Юля, – А ти знаєш, що ми познайомилися через його маму? Їй приснився сон, що він має бути в парку о дванадцятій і тоді на нього зійде сонце. Ну, вона так казала, бо він холостяк. Аж тут я в дванадцятій годині зашпорталася біля тієї лавки і вилила на нього апельсиновий сік!

Ну, радує, що свекруха з моєю донькою знайдуть спільну мову.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page