Ми остаточно забули за село, коли не стало моїх батьків. Максим з радістю їздив до них на канікули аж до дев’ятого класу, був ціле літо і навіть не хотів їхати в місто, казав, що хоче жити в селі.
Мені від цього ставало не добре, бо я стільки витратила зусиль, часу, грошей, кінець кінцем, свого життя, щоб ми остаточно закріпилися в місті, а тут отаке.
– Навіть не думай, я вже жила в селі і нема там нічого з медом! Тут одружишся, працюватимеш, ми ж для кого стараємося з батьком?
Коли син вже вчився в інституті, то в село їздив, але на трохи, навіть там мав дівчину, що я була категорично проти.
– Ти знаєш, що вони хочуть одразу дитину і думають, що у цьому сенс їхнього життя! Отак дитину тобі висадить на голову, далі сама зручненько всядеться і будеш все життя на них працювати! Ти там дивися, щоб пильнував!, – наставляла я його.
Вже мій син і інститут закінчив і на роботу ми його влаштували, на квартиру потрохи відкладаємо, а дівчини все нема.
Я жалілася мамі, а вона тоді якось прохопилася, що він мав дівчину, але її батьки були місцевими гультяями.
– Максиме?, – я вся тряслася, – То ти аж таку собі дівчину був вибрав? Ти хоч трохи розум маєш?
Може, й не можна так казати, але я була рада, що він вже в село не їде, бо нема до кого. Отак ми й хату батьківську продали і стали жити в надії, що от-от син приведе до нас невістку.
Вже йому тридцять на носі і почав він щось дуже інтенсивно робити ремонт в своїй квартирі, а далі такі натяки, мовляв, скоро невістка буде у нас. Ми так втішилися, а він так каже:
– Приходьте в неділю до мене і вас там чекатиме великий сюрприз.
Я вже готуюся до того сюрпризу, як мені сусідка каже, що бачила мого сина з дівчиною і … дитиною.
– Хлопчику десь років сім, але чужих дітей не буває, – каже мені так з хитринкою.
От і дочекалася. Вже нема йому пари лиш брати жінку з дитиною.
– Максиме, то у твоєї дівчини є дитина, – питаю я строго.
– Є, а звідки ти знаєш.
– Мама все знає! Я таку невістку не схвалюю! Щоб ти знав!
– Мамо, прийдеш і я все поясню!
Я вже не могла дочекатися і прийшла без подарунка для дитини, щоб та знала, що я її за невістку знати не хочу.
Прийшли ми і видно вже, що та особа й на ремонт впливала, бо мій би син до таких жіночих дрібничок не додумався. На столі таке собі, нема що їсти, малий гасає по хаті, стрибає по ліжку, дивані, де таке невиховане? Але й не це мене бентежить, бо я наче цю дівчину десь бачила.
– А ти часом не з села нашого?, – питаю я її.
– Так, я донька Килининих…
Ну от і маєш! Ще й гени, бо ж то ті люди! Я вже було рот відкрила аби все сказати, як переді мною став її син… А у нього плямка на щоці… така, як у мого сина…
– Максиме?, – я підвищила голос.
– Так, мамо, Ігорчик мій син…
Я лиш руками сплеснула. От, що таке кажуть, що від долі не втечеш.
Але з іншого боку – у мене вже є онук, мій рідний і у мого сина вдався, то що хотіти? Лиш дякувати Богу, що вже не треба переживати за синову долю та чекати ще онуків. Так і роблю.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота