Тепер я вже й сама вірю, що думки притягують людей, бо як інакше можна пояснити такий збіг? Я тридцять років не бачила цього чоловіка, а вартувало тоді про нього згадати, як от вже він переді мною. То що це?

Отож, приїхали ми на стару батьківську квартиру виносити меблі старі, бо нарешті знайшлися кошти на косметичний ремонт, але я вже наполягла, що якщо я сюди переїжджаю, а доньці віддаю квартиру, то й меблі я міняю.

Чоловік тяжко зітхнув і згодився, але потім ще довго намагався мене розжалобити, бо він хотів нові колеса, але я була невблаганна.

І ось ми збираємо речі з шафів та сортуємо що куди, як тут донька витягує стару коробку з антресолі.

– Мамо, я що тут за такі квіточки і малюночки? Це твоє?

Вона зробила такі круглі очі наче я ніколи не була дитиною чи підлітком.

– Ану віддай, – взяла я коробку і справді побачила там ті скарби, які колись так бережно збирала: і слова пісень, і вірші, і засушені пелюстки троянд, і листи…

Мені писав хлопець Андрій, запевняв, що любить мене і чекає на зустріч, а я почала пригадувати. То було в таборі, я закохалася в нього без пам’яті і стільки сліз пролила, коли батьки мене забрали додому. Мені здавалося, що більше такого кохання ніколи не буде в моєму житті. Я не розмовляла з мамою, хотіла перевестися до Андрія в місто, уявляла, як він іде сумний, заходить у свій клас, а тут я сиджу за партою. Він підбігає до мене і крутить на руках на очах в спантеличених однокласників…

У мене виступили сльози від тих спогадів, адже я й не пам’ятаю, чому ми більше не бачилися. Якби не ці пожовклі листи, то я б про нього так детально й не згадала…

Я розповіла доньці, що то за листи і яким був романтичний Андрій.

– Коли ми вже мали їхати додому, то він зірвав всі квіти біля корпусу вожатих і розсипав біля нашої кімнати і по коридору… Всі знали. Що то мені таке хлопець зробив і всі дуже заздрили, а я так пишалася ним…

Отак ми з донькою перемовлялися і я ще кілька днів по тому згадувала Андрія, але потім і забула.

І уявіть моє здивування, коли на ювілеї в колеги я бачу його! Він геть не змінився на обличчі, ті ж очі, вираз обличчя, гарний, навіть, кращий, ніж тоді.

Я очима скліпала і спитала колегу, хто там сидить.

– Ой, то чоловік сестри ювілярки. Ще той фрукт, вона ж розповідала, пригадуєш, як у неї родич гроші позичив і всі профукав в інтернеті? То він. Сестра їй потроху віддає, але то була дуже пристойна сума, він їй казав, що не вистачає на квартиру. Не розумію, чому вона його запросила?

Я крадькома поглядала на Андрія і бачила, що чоловік вже веселенький, відмахує руку жінки, коли та намагається його заспокоїти, але він вже почервонів до якогось чоловіка, вже на вулицю йдуть. Я бачила, що Ніна Василівна аж не знала, де дітися, бо не так вона собі свій ювілей уявляла.

Я вийшла на вулицю з усіма, бачила як жінка гладить Андрія по руці:

– Ти ж обіцяв, поїхали додому, ну поїхали.

– Ні, я буду веселитися, я на подарунок скидався!

Він ковзнув поглядом по обличчях людей, які вийшли подивитися, чим все скінчиться і зупинив погляд на мені. і в цей момент я дуже захотіла аби він ніколи не згадав, що колись так романтично і ніжно залицявся до мене.

Мені дуже хотілося, аби я ніколи Андрія дорослого й не зустрічала, бо різниця між його минулим і теперішнім була просто колосальна.

І заради цього я хотіла все кинути і податися світ за очі? Подзвоню мамі і попрошу у неї пробачення за свою поведінку, вона навіть не уявляє, як я їй вдячна, що тоді вона змогла витерпіти всі мої капризи і причіпки, слова гіркі… Пробач, мамо, пробач…

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page