fbpx
Історії з життя
Теплий травневий вечір. Юрій поспішав з роботи додому, щоб порадувати дружину. — Марино, ура! — гукає він з порога і розмахує ордером, — Дали! Нам дали квартиру!

А-а-а! — радісно підстрибує дружина і кидається чоловікові на шию, — Юрчику, у нас своя квартира! А коли переїжджаємо?

— Завтра ж замовлю машину, — задумався на мить, — Ми все зібрали? Може, переїжджатимемо у п’ятницю? Речі спокійно розпакуємо за вихідні, обживемся?

Дружина киває головою.

— Ну, тоді… завтра вирішимо. Постараюся у п’ятницю взяти відгул на роботі і замовити машину. І ти теж бери відгул — з сином вдома посидиш, — повернувся до п’ятирічного сина, — Що, Мишко, їдемо на нове місце?

— Їдемо! — вигукують всі хором.

Родині Терещук нарешті дали квартиру. Гуртожиток, де вони жили, старий, холодний, підлога зовсім прогнила. Сім’я Михайла довго чекала, а коли дізналися, що ось-ось дадуть ордер, то кинулися пакувати речі. Більше місяця сиділи на валізах: коробки і мішки були всюди. Тому переїхали швидко.

За вихідні освоїлися на новому місці. Розібрали необхідні речі, обійшли всі, прилеглі, магазини, дитячі майданчики. Життя знову потекло у своєму звичайному руслі. Тільки п’ятирічного Мишка довелося перевести в новий садок. Колишній, знаходився в іншому кінці міста. Дуже далеко. Тепер Михайликів новий садочок знаходився поряд, його можна було побачити прямо з вікна їхньої квартири. Будівля стара, але дуже міцна і тепла.

Батьки то разом, то по черзі забирають сина із дитячого садочка. Коли батько йшов за сином, мама поспішала додому готувати вечерю. Підходячи до будинку, хлопці бачать в кухонному вікні маму і махають їй. Вона махає їм у відповідь.

Одного разу вони обоє сильно затрималися. Біжать, поспішають. Хлопчик залишився в групі один. Батьки переживали, що син образиться, і буде плакати, а він був абсолютно спокійний. Здавалося, хлопчик навіть не помітив, що батьки затрималися.

— Мишко, ти як? — питає мати, винувато погладжуючи сина по голові, — Ти засмутився через те, що залишився один? Вибач!

— Ні, — махає головою син і посміхається, — Ми гралися, поки я вас чекав.

— З вихователькою? — уточнив батько і глянув на дружину, мовляв, все в порядку, — А ти боялася…

— Ні, з дітками, — заперечує син і взуває кросівки, — Вони хороші…

Батьки злякано перезирнулися.

— Та ж… Інших дітей вже забрали, — розгубився батько, озираючись, — Нікого немає…

— Та ні, тату, — сердиться Мишко через те, що його не розуміють, — Я граюся з тими дітками… — махає в бік, — З іншими. Вони живуть в садку!

Батьки перезирнулися, і батько строго глянув на сина. Юрій вчив сина не обманювати, і його фантазії розгнівали батька. Потім подумав і заспокоїв себе — «Звичайно, дитина вигадала інших дітей від нудьги».

Із зарплати батько пообіцяв синові купити хорошу велику вантажівку, як у сусідського хлопчика. Прийшли в магазин іграшок. Батько вибрав машинку і зібрався вже йти до каси, але не побачив біля себе сина. Озирнувся, знайшов. Син стоїть біля ляльок.

— Мишко, ти що? — запитує батько і показує машину, — Глянь яка класна. Подобається?

— Тату, а давай замість автомобіля купимо дітям іграшки, — просить син, — У них немає батьків, немає іграшок. Можна?

Батько розгубився від такого прохання сина і зрозумів, що дитина не вигадує про інших дітей. Можливо, діти сироти живуть з далекими родичами.

— Добре… Вибирай! — погодився батько, а сам вирішив ще раз перевірити сина і запитав, — А як звуть твоїх друзів?

— Дві Олі, два Колі, Сашко і Наталя, — швидко випалив син.

Батько здивувався. Мишко взяв з полиці три ляльки, дві маленькі машинки. Підійшов до вітрини з м’ячами.

— Татку, а Сашко м’яч просив, — показує пальцем, — Можна, ось цей?

Батько кивнув. «Це дуже погано, якщо у дітей навіть іграшок немає» — думає Юрій, — «Потрібно з’ясувати, в чому річ…»

Коли наступного разу вони прийшли в дитячий садок і батько попросив сина показати його друзів, син відмахнувся — «Потім, тату. Їх тут зараз немає».

Юрій вирішив розпитати виховательку про дітей сиріт. Та розсміялася і сказала, що таких дітей немає.

Батько так розсердився на сина, через те, що той обманути, що вирішив його вдома провчити. Мишко вистояв у кутку, але від своїх слів не відрікся.

Одного разу батьки прийшли в садок на новорічний ранок. Діти співали, водили хороводи. Коли Юрій з Мариною вийшли з садка, то побачили на лавці стареньку. Вони сіли поруч і розговорилися.

— А ви не знаєте дітей сиріт, які живуть у нас в дитячому садку? — несподівано запитує Юрій.

— Ні, — відповіла бабуся і встала з лави.

Пішла.

— Дві Олі, два Колі, Сашко і Наталя? — вигукнув слід батько.

Жінка здригнулася і зупинилася. Повільно обернулася.

— А ви звідки знаєте про цих дітей? — злякано питає вона і підходить ближче, — Хто вам сказав?

— Михайлик, наш син, — відповіла дружина.

Жінка присіла і почала свою розповідь. Під час другої світової війни в будівлі теперішнього дитячого садка знаходився госпіталь. Солдати проходили лікування і знову вирушали на фронт. Але, одного разу взимку привезли цілий автомобіль маленьких дітей. Двадцять одна дитина. Деяких навіть заносили на носилках. Вік різний, але в основному дошкільний.

Як тільки їх привезли, всі захвилювалися. Всі хочуть допомогти дітям, а як? Хто цукру шматок запропонував, хто яблуко. Лікарі не беруть продукти. Кажуть — «не можна!» Всім пояснили. А один солдат в цей час був на перев’язці. Йде, бачить, аж дітей однією солодкою водою напувають та пігулками. Їжі взагалі не дають.

Розхвилювався, що дітям не вистачає їжі, і вирішив сам їх підгодувати. І підгодував. Вночі приніс до них в палату хліб з салом. Діти накинулися. Хапають повним ротом, ковтають, не пережовуючи.

Вранці шістьох дітей не стало. Дві Олі, два Колі, Сашко і Наталя. Решту тих, хто їв, встигли врятувати.

Солдати дуже засмутилися, а найбільше побивався сам винуватець.

— Та що поробиш? — продовжує бабуся, — Але на цьому історія з дітьми не закінчилася. Солдати почали приносити солодощі і складати їх там, де лежали маленькі янголята, на їх ліжка. Начебто, як в пам’ять. Дітей вже не було, але вночі було чути дитячі кроки в коридорі. Топ-топ-топ, біжать босими ніжками і сміються.

Після війни відкрили тут дитячий садок. На другому поверсі живуть діти, яких батьки залишають на тиждень — там інтернат. Дитячі кроки більше ніхто не чув. Все забулося. Мабуть, ваш синочок з ними і грається, якщо їхні імена знає. Це точно вони.

Батьки вислухали стареньку і видихнули. «Не віриться звичайно. Одне добре, що син не обманював, але як він їх бачить?» — сумнівається батько. Батьки попрощалися і пішли додому. Юрій відчув чийсь погляд. Озирнувся. У вікні садка майнула дитяча тінь. А на підвіконні він побачив одну з ляльок, що купив син в подарунок дівчаткам—сиротам.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page