fbpx
Історії з життя
Теща брала на кпини Мишка: «Бевзь, не може забезпечити сім’ю». Уже й своїм знайомим так представляла доньчиного чоловіка. А що вже Світлані наговорювала! Мовляв, кидай “це”, шукай іншого чоловіка. Усе це добряче зачіпало самолюбство Мишка. Він дуже хотів виїхати, забравши дружину і сина, втерти тещі носа, але куди?

Відпочивати у це невелике приморське містечко я приїхав уперше. Одного вечора, помилувавшись заходом сонця, неквапно пішов берегом до свого пансіонату. Зупинився біля продавця винограду. Розпитав про сорт, ціну. Пояснивши, що почім, чоловік поцікавився, звідки я приїхав. Коли почув, що із Конотопа, зрадів так, ніби кревного родича побачив. «Колись я там жив… Михайло», — відрекомендувався він і запросив у гості.

Сам не знаю чому, я погодився. Тож наступного вечора завітав у будиночок, з усіх боків оплетений виноградною лозою. Смакував домашнє вино і слухав розповідь господаря.

Михайло закінчив військове училище. Там же захопився боксом, був переможцем багатьох змагань. На останньому курсі познайомився зі Світланою, котра приїхала із Конотопа на навчання до місцевого хореографічного училища. Невдовзі одружилися. Михайло отримав призначення на службу в Німеччину. У частині, дізнавшись про його спортивні досягнення, зраділи: «Буде кого на змагання посилати…».

Перші кілька років їхнього сімейного життя ніщо не затьмарювало. Народився син. Та ось в армійських лавах почалося скорочення. Командир частини викликав Мишка і заявив: «Кого мені скорочувати, як не тебе, — ти ж більше боксуєш, ніж служиш…».

Світлана вмовила їхати до мами в Конотоп. Почалися будні у пошуках роботи. Місяць за місяцем Мишко обходив підприємства, читав оголошення, та все марно. Чи не щодня теща з приводу і без нього докоряла тим, що він безробітний.

Нарешті все ж вдалося улаштуватися тренером із боксу в юнацьку спортивну школу. Трохи згодом і Світлана почала вести заняття з хореографії у будинку культури. Зарплати були мізерні, тому жили дуже скромно. Теща глузувала з Мишка: «Бевзь, не може забезпечити сім’ю». Уже й своїм знайомим так представляла доньчиного чоловіка. А що вже Світлані наговорювала! Мовляв, кидай це нещастя, шукай іншого чоловіка… Усе це добряче зачіпало самолюбство Мишка. Він дуже хотів виїхати, забравши дружину і сина, але куди?

Якось натрапив на оголошення про роботу в риболовецькій флотилії на Камчатці. Довго не вагався. Розлука з дружиною й сином була важка. Та всіх зігрівала надія на швидке повернення з гарним заробітком, якого вистачило б на купівлю власного будинку. Ось так Мишко і став рибалкою. В море ходили на півроку, там же, на судні, рибу переробляли на консерви. Перший заробіток розчарував. Похід у море повторився. І знову грошей для успішного повернення — так, щоб утерти тещі носа, — не вистачило. Так і спливав час. На Камчатці Мишко зустрів симпатичну жіночку, яку також привела сюди мрія про власне житло. Самотність гнітила, та й молодість брала гору… Вони стали жити разом. Здавалося тоді, що це тимчасовий союз двох одиноких сердець. Сам перед собою виправдовувався: мовляв, нікого це до чогось серйозного не зобов’язує. А нова подруга не тиснула…

Проте всі його думки були в Конотопі — як там дружина, синок? Він неодноразово писав їм, але жодного разу відповіді не отримав. Тільки через багато років дізнався, що Світланині листи перехоплювала… його співмешканка. Жінка серцем прикіпила до чоловіка і по-своєму оберігала своє щастя. Вона ж умовила переїхати у це курортне містечко, бо Камчатка — пристанок не на все життя. Купили будинок, плекають сад…

Мишко розповідав усе це — і в його очах я бачив і каяття, і розгубленість, і тривогу. Він попросив, коли повернуся додому, розшукати Світлану і передати їй листа. Офіційно вона й досі його дружина.

І ось я у Конотопі на порозі Світланиної квартири. Коли сказав, що маю для неї листа, по-дівочому струнка жінка стрепенулася: «Невже від Мишка?». Очі її засяяли. Вона розпитувала про нього: який має вигляд, як почувається. А тоді розповіла, як вони із сином і досі чекають Мишка. Ні про розлучення, ні про інше заміжжя ніколи й не думала…

На наші голоси із сусідньої кімнати вийшла стара жінка, мовчки кивнула мені. Світлана показала їй конверт і раптом розплакалася: «Це ти, мамо… Ти розлучила нас». Стара, не сказавши ані слова, зачинилася в кімнаті…

Я йшов містом, а Світланин плач, здавалося, наздоганяв мене, щемом стискав душу. Все згадувалося її відчайдушне: «Мамо, мамо, за що ж ти нас так покарала?». І справді — за що?

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Микола ПОПСУЙ.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!